UAHistory

  • Мовні забавки
  • Історичні події
  • Сучасність
  • Видатні люди
Головна » Регістрація » Видатні люди » Михайло Антонович

Михайло Антонович

20 листопада 1910 р. у м. Флоренція народився Михайло Дмитрович Антонович. Чому в Італії? З вини батьків. Мати – Катерина Михайлівна Антонович-Серебрякова (1884 – 1975) — українська малярка, графік, і мистецтвознавець, учениця Василя Кричевського та Михайла Бойчука, почесний член Української Вільної Академії Наук, засновниця та директор школи рисування у Вінніпезі.
Батько Михайла – Дмитро Володимирович Антонович (1877–1945), український історик мистецтва і театру, один із співзасновників Української Центральної Ради в березні 1917-го та Української академії мистецтв. З січня 1918-го – міністр морських справ УНР. У період Директорії – міністр мистецтв. Пізніше – консул Української держави в Швеції і голова дипломатичної місії УНР в Італії. Співзасновник Українського вільного університету у Відні та Празі, засновник Української академії пластичного мистецтва та директор Музею визвольної боротьби України в Празі.
Справа в тому, що вони виїхали за кордон для вивчення історії західноєвропейського мистецтва. Близько семи років знайомилися з центрами європейської культури у Німеччині, Франції, Італії, вивчили Ломбардію, Тоскану і Перуджу.
«Кровним» (біологічним) прадідом Михайла був Янош Джилай, син угорського революціонера, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії, «прийомним» прадідом – Боніфатій Антонович (1834–1908), «литвин» з Віленщини, випускник Кременецького ліцею, гувернер.
Дідусь Михайла – Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) – угро-поляк за походженням, відомий історик, засновник київської школи істориків, української історичної науки, археограф, етнограф, археолог, нумізмат співорганізатор і очільник Київської Громади. Учитель Федора Вовка, Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Митрофана Довнар-Запольського. Друг Тадея Рильського, хрещений батько Максима Рильського.
Бабуся – Варвара фон Міхель, родичка Павла Чубинського, активна членкиня київської «Старої громади» та жіночого «Товариства денних притулків для дітей робітників».
У родині Антоновичів було трійко дітей і всі їхні імена починалися на М: Михайло, Марина, Марко. Син первісток народився у Флоренції напередодні дня Михайла Архистратига, тому отримав ім’я святого.
Сестра Марина Дмитрівна Антонович-Рудницька (1911–1997), навчалась у гімназії в Моджанах (Чехословаччина), український літературознавець, критик, перше кохання та Муза О. Ольжича, дружина мовознавця Ярослава Рудницького. https://uahistory.com/topics/famous_people/15529 Перше кохання О. Ольжича
Молодший брат Марко Дмитрович Антонович – історик, єгиптолог, перебував у мельниківській фракції Організації Українських Націоналістів, друг Олега Кандиби (Ольжича). https://uahistory.com/topics/famous_people/15623
Серед перших слів, які Мишко намагався вимовити, було «Муха» – домашнє ім’я батька. Дитина видавала тільки перший склад, тому отримала прізвисько Мурик. Перші кроки Мурик зробив у Італії. Тільки на початку 1912 р. Антоновичі повернулися до Києва. Дитинство Михайла пройшло в Києві на вулиці Кузнечній (Горького), на розі з вулицею Жилянською, де стояв двоповерховий дерев’яний дім діда, на стіні висіла меморіальна дошка, що тут жив український історик і декан історико-філологічного факультету Київського університету імені святого Володимира — Володимир Боніфатійович Антонович. Сіроокий Мурик був серйозним, розсудливим, надзвичайно скромним змалечку. Всі діти Антоновичів отримали ґрунтовну домашню освіту (дитячий садок, бібліотека діда, домашній театр, де ставили дитячу оперу “Коза – дереза”). Марко Антонович пригадував: «в нас інакшою мовою ми не розмовляли в родині, ніж українською.» На жаль, батько як член Центральної Ради, посол в Італії від УНР виїхав з України, а мати з дітьми ховалися від штучного голоду, переїхали до Ржищева. Війна, голодомор (перший штучний голод, спрямований проти інтелектуалів) і часті зміни навчальних закладів вплинули на долю Михайла: початкову освіту здобував у Другій Державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства у Києві, потім у колегії Павла Галагана, у приватній французькій гімназії М. Мереслі, а з осені 1920 р. – у єдиній трудовій школі №57 ім. І. Франка.
Нарешті родина об’єдналася: Італія, Чехословаччина, Німеччина, Франція. Протягом 1924–1927 рр. Михайло навчався в українській гімназії в Празі, де також проживала його родина. На цій же вулиці мешкала родина О. Кандиби (Олеся) і діти Антоновичів дружили з Олегом Кандибою (Ольжичем), їх об’єднувала любов до історії, поезії. Сприяв дружбі Ольжича з Михайлом батько Антоновича – ректор УВУ, член УНІ в Берліні, директор Музею визвольної боротьби України у Празі. Він у травні 1923 р. заснував у Празі Українське історично-філологічне товариство (УІФТ), навколо якого згуртувалися професори В. Біднов, Дм. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та П. Андрієвський. Наймолодшими членами стали Михайло Антонович і Олег Кандиба (Ольжич), їхні статті друкувалися у наукових збірниках Товариства. У 1927/28 рр. Михайло вступив до Українського вільного університету в Празі, завдяки стипендії УНІ студіював в Університеті Фрідріха Вільгельма в Берліні; учився одночасно на історичному та географічному факультетах. Від 1930 до 1933 рр. – завершив навчання у двох університетах, склав докторські іспити. 27 червня 1933 р. М. Антоновича було обрано дійсним членом УІФТ. У 1936 році у Берліні захистив докторську дисертацію «Князь Репнін, генерал-губернатор Саксонії». З 1936 по 1941 рр. Михайло Антонович був науковим співробітником Українського наукового інституту в Берліні (далі – УНІ), заснованого у 1926 р. за ініціативи гетьмана П. Скоропадського. Водночас, працював у Бреславському університеті (суч. Вроцлав, Польща) у професора Ганса Коха та доцентом університету у Відні. Крім того дослідник працював у архівах Дрездена, Берліна, Кеніґсберга, Гданська (тогочасний Данциг), в архівах Польщі.
Напередодні та в час Другої світової війни Михайло Антонович опублікував кілька розвідок з історії козаччини, зокрема «Козацьке військо у Смоленській війні» (1937), «Козацький проект Василя Капніста» (1939,), «Матеріали до вербування українців у прусську армію ХVІІІст.» У 1941–1942рр. була опублікована 4-томна «Історія України».
Та молодість брала своє: Мурик одружився з німкенею на ім’я Гелена (Лєночка) Швебель, отримав німецьке громадянство. Мріяли молоді про малят, але війна, мобілізація військовозобов’язаного. З 1941 по 1942 рр. майор вермахту Михайло Антонович перебував в Україні як перекладач при штабі групи армії «Південь», у цей час учений відвідав Маріуполь, Харків, Київ, побував на Кубані. У Києві блукав знайомими з дитинства вулицями, побував у домі діда, милувався дніпровими далями, Андріївською церквою, Андріївським спуском…
Під час перебування у Маріуполі до Михайла приїздив його батько, Дмитро Антонович, згодом брат Марко. Восени 1942 р. Михайло Дмитрович повернувся з України, мешкав із сім’єю в Бреслау, продовжував наукову працю над матеріалами архіву імператорського двору, відділу австрійського Державного архіву у Відніта активно цікавився українським науковим життям в Україні та за кордоном. У 1944 р. народилася донька Раїна (історик Антонович-Вольф).
Після капітуляції Німеччини Михайло Антонович з родиною залишився в Берліні, щоб врятувати цінну бібліотеку УНІ-Б. У 1945 р. на темній вулиці Парижа на Антоновича накинулися, кинули на голову мішок і запхали до авта. Ученого таємно вивезли на північ Франції, вночі в порту передали на борт радянського торгового пароплава в руки переодягнених чекістів.
От коли я зрозуміла фразу, яку говорили пошепки друзі мого татка: «Мос-ад (мос-ковське пекло), ще той Моссад»! У СРСР Антоновича засудили як «військового злочинця, ідеолога українського буржуазного націоналізму» до 25 р. спец політ концтаборів і 5 р. позбавлення прав. Високий, міцний чоловік із високим лобом Сократа, розумними сірими очима покарання відбував на Норильській каторзі. У бараках таборів потомственний історик влаштовував лекції з історії України, заворожував своєю українською мовою. Бригадир Войченко опікувався вченим – ходячою енциклопедією, рятував від голоду, ділився власними посилками. Брав Михайло Антонович участь у Норильському повстанні.
Влітку 1954 р. після повстання М.Д.Антоновича з групою українців і литовців відправили з Норильська до тюрми-політ ізолятора на Колиму.
У цей час дружина, сестра звернулися до уряду США за допомогою. Антоновича посадили в одиночну камеру, де його відвідував полковник КДБ із Москви. Після спілкування «до камери ізолятора увірвалися наглядачі, повалили професора і насильно зробили якийсь укол, від якого у Антоновича пропали мова та пам’ять, але він не умер — фізично сильний організм витримав. З цього ізолятора Михайла Дмитровича Антоновича взяли на етап, разом із другими в’язнями та конвоєм посадили у вантажівку, яка потерпіла аварію…»
За іншими даними загинув 45-річний Михайло Дмитрович Антонович у концтаборі Каєркан біля Норильська, ймовірно, 1955. У відповідь на запит Гелени Антонович до Служби розшуку (Гамбург) No750 від 8 грудня 1956 р. надійшла офіційна відповідь Виконавчого комітету спілки товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця СРСР від 3 квітня 1957 р. про те, що її чоловік, Михайло Антонович, нар. 1910 р., перебуваючи в ув’язненні за адресою: п/с (поштова скринька. – Н. К.) 5110/35 помер 24 листопада 1955 р.

Лис 19, 2022Ганна Черкаська
FacebookTwitter
Москва просить про мирБанкомет чи банкомат?
You Might Also Like
 
Пейзажі Якова Броваря
 
Глибинне явище літератури
Ганна Черкаська

Краєзнавець, вчитель, журналіст.

Image2 years ago Видатні людиМихайло Антонович490
Недавні записи
  • Віра Ворона-Нечаївська
  • Марія де Тессейр-Донець
  • Звільнення полонених
  • Василь Чаговець
  • Георгій Челпанов
Позначки
поетписьменникЗапоріжжяхудожниккозацтвоживописецьчервоний терорперекладачкозакиТарас ШевченкогетьманісторикдисиденткомпозиторОУНграфікБогдан ХмельницькийпейзажистскульпторХарківбієналеакторкороль ФранціїжурналісткаМосковіялікарКапністмитрополитпортретистСергій КорольовбойчукістграфікаІван АйвазовськийілюстраторкраєзнавецьКирил РозумовськийІлля РєпінконцтабірІван СошенкохудожницяІван ФранкоЯрослав МудрийбойчукістиОсип КуриласВійсько Запорозьке
Архіви

Отримувати останні записи поштою

Мета
  • Увійти
  • Стрічка записів
  • Стрічка коментарів
  • WordPress.org
Останні коментарі
  • Ганна Черкаська до Хто ж той сокіл?
  • Ганна Черкаська до Хто ж той сокіл?
  • Alexander Apalkow до Хто ж той сокіл?
  • Ганна Черкаська до Видатний український бджоляр
  • Ганна Черкаська до Петро Франко

2015-2023 © UAHistory Всі права застережено. При використанні матеріалів сайта обов'язкове зворотнє посилання.
Ми використовуємо cookies для зручної роботи з нашим сайтом. Продовжуючи переглядати наш сайт ви погоджуєтесь із цим.Ok