20 листопада 1910 р. у м. Флоренція народився Михайло Дмитрович Антонович. Чому в Італії? З вини батьків. Мати – Катерина Михайлівна Антонович-Серебрякова (1884 – 1975) — українська малярка, графік, і мистецтвознавець, учениця Василя Кричевського та Михайла Бойчука, почесний член Української Вільної Академії Наук, засновниця та директор школи рисування у Вінніпезі.
Батько Михайла – Дмитро Володимирович Антонович (1877–1945), український історик мистецтва і театру, один із співзасновників Української Центральної Ради в березні 1917-го та Української академії мистецтв. З січня 1918-го – міністр морських справ УНР. У період Директорії – міністр мистецтв. Пізніше – консул Української держави в Швеції і голова дипломатичної місії УНР в Італії. Співзасновник Українського вільного університету у Відні та Празі, засновник Української академії пластичного мистецтва та директор Музею визвольної боротьби України в Празі.
Справа в тому, що вони виїхали за кордон для вивчення історії західноєвропейського мистецтва. Близько семи років знайомилися з центрами європейської культури у Німеччині, Франції, Італії, вивчили Ломбардію, Тоскану і Перуджу.
«Кровним» (біологічним) прадідом Михайла був Янош Джилай, син угорського революціонера, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії, «прийомним» прадідом – Боніфатій Антонович (1834–1908), «литвин» з Віленщини, випускник Кременецького ліцею, гувернер.
Дідусь Михайла – Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) – угро-поляк за походженням, відомий історик, засновник київської школи істориків, української історичної науки, археограф, етнограф, археолог, нумізмат співорганізатор і очільник Київської Громади. Учитель Федора Вовка, Михайла Грушевського, Дмитра Багалія, Митрофана Довнар-Запольського. Друг Тадея Рильського, хрещений батько Максима Рильського.
Бабуся – Варвара фон Міхель, родичка Павла Чубинського, активна членкиня київської «Старої громади» та жіночого «Товариства денних притулків для дітей робітників».
У родині Антоновичів було трійко дітей і всі їхні імена починалися на М: Михайло, Марина, Марко. Син первісток народився у Флоренції напередодні дня Михайла Архистратига, тому отримав ім’я святого.
Сестра Марина Дмитрівна Антонович-Рудницька (1911–1997), навчалась у гімназії в Моджанах (Чехословаччина), український літературознавець, критик, перше кохання та Муза О. Ольжича, дружина мовознавця Ярослава Рудницького. https://uahistory.com/topics/famous_people/15529 Перше кохання О. Ольжича
Молодший брат Марко Дмитрович Антонович – історик, єгиптолог, перебував у мельниківській фракції Організації Українських Націоналістів, друг Олега Кандиби (Ольжича). https://uahistory.com/topics/famous_people/15623
Серед перших слів, які Мишко намагався вимовити, було «Муха» – домашнє ім’я батька. Дитина видавала тільки перший склад, тому отримала прізвисько Мурик. Перші кроки Мурик зробив у Італії. Тільки на початку 1912 р. Антоновичі повернулися до Києва. Дитинство Михайла пройшло в Києві на вулиці Кузнечній (Горького), на розі з вулицею Жилянською, де стояв двоповерховий дерев’яний дім діда, на стіні висіла меморіальна дошка, що тут жив український історик і декан історико-філологічного факультету Київського університету імені святого Володимира — Володимир Боніфатійович Антонович. Сіроокий Мурик був серйозним, розсудливим, надзвичайно скромним змалечку. Всі діти Антоновичів отримали ґрунтовну домашню освіту (дитячий садок, бібліотека діда, домашній театр, де ставили дитячу оперу “Коза – дереза”). Марко Антонович пригадував: «в нас інакшою мовою ми не розмовляли в родині, ніж українською.» На жаль, батько як член Центральної Ради, посол в Італії від УНР виїхав з України, а мати з дітьми ховалися від штучного голоду, переїхали до Ржищева. Війна, голодомор (перший штучний голод, спрямований проти інтелектуалів) і часті зміни навчальних закладів вплинули на долю Михайла: початкову освіту здобував у Другій Державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства у Києві, потім у колегії Павла Галагана, у приватній французькій гімназії М. Мереслі, а з осені 1920 р. – у єдиній трудовій школі №57 ім. І. Франка.
Нарешті родина об’єдналася: Італія, Чехословаччина, Німеччина, Франція. Протягом 1924–1927 рр. Михайло навчався в українській гімназії в Празі, де також проживала його родина. На цій же вулиці мешкала родина О. Кандиби (Олеся) і діти Антоновичів дружили з Олегом Кандибою (Ольжичем), їх об’єднувала любов до історії, поезії. Сприяв дружбі Ольжича з Михайлом батько Антоновича – ректор УВУ, член УНІ в Берліні, директор Музею визвольної боротьби України у Празі. Він у травні 1923 р. заснував у Празі Українське історично-філологічне товариство (УІФТ), навколо якого згуртувалися професори В. Біднов, Дм. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський та П. Андрієвський. Наймолодшими членами стали Михайло Антонович і Олег Кандиба (Ольжич), їхні статті друкувалися у наукових збірниках Товариства. У 1927/28 рр. Михайло вступив до Українського вільного університету в Празі, завдяки стипендії УНІ студіював в Університеті Фрідріха Вільгельма в Берліні; учився одночасно на історичному та географічному факультетах. Від 1930 до 1933 рр. – завершив навчання у двох університетах, склав докторські іспити. 27 червня 1933 р. М. Антоновича було обрано дійсним членом УІФТ. У 1936 році у Берліні захистив докторську дисертацію «Князь Репнін, генерал-губернатор Саксонії». З 1936 по 1941 рр. Михайло Антонович був науковим співробітником Українського наукового інституту в Берліні (далі – УНІ), заснованого у 1926 р. за ініціативи гетьмана П. Скоропадського. Водночас, працював у Бреславському університеті (суч. Вроцлав, Польща) у професора Ганса Коха та доцентом університету у Відні. Крім того дослідник працював у архівах Дрездена, Берліна, Кеніґсберга, Гданська (тогочасний Данциг), в архівах Польщі.
Напередодні та в час Другої світової війни Михайло Антонович опублікував кілька розвідок з історії козаччини, зокрема «Козацьке військо у Смоленській війні» (1937), «Козацький проект Василя Капніста» (1939,), «Матеріали до вербування українців у прусську армію ХVІІІст.» У 1941–1942рр. була опублікована 4-томна «Історія України».
Та молодість брала своє: Мурик одружився з німкенею на ім’я Гелена (Лєночка) Швебель, отримав німецьке громадянство. Мріяли молоді про малят, але війна, мобілізація військовозобов’язаного. З 1941 по 1942 рр. майор вермахту Михайло Антонович перебував в Україні як перекладач при штабі групи армії «Південь», у цей час учений відвідав Маріуполь, Харків, Київ, побував на Кубані. У Києві блукав знайомими з дитинства вулицями, побував у домі діда, милувався дніпровими далями, Андріївською церквою, Андріївським спуском…
Під час перебування у Маріуполі до Михайла приїздив його батько, Дмитро Антонович, згодом брат Марко. Восени 1942 р. Михайло Дмитрович повернувся з України, мешкав із сім’єю в Бреслау, продовжував наукову працю над матеріалами архіву імператорського двору, відділу австрійського Державного архіву у Відніта активно цікавився українським науковим життям в Україні та за кордоном. У 1944 р. народилася донька Раїна (історик Антонович-Вольф).
Після капітуляції Німеччини Михайло Антонович з родиною залишився в Берліні, щоб врятувати цінну бібліотеку УНІ-Б. У 1945 р. на темній вулиці Парижа на Антоновича накинулися, кинули на голову мішок і запхали до авта. Ученого таємно вивезли на північ Франції, вночі в порту передали на борт радянського торгового пароплава в руки переодягнених чекістів.
От коли я зрозуміла фразу, яку говорили пошепки друзі мого татка: «Мос-ад (мос-ковське пекло), ще той Моссад»! У СРСР Антоновича засудили як «військового злочинця, ідеолога українського буржуазного націоналізму» до 25 р. спец політ концтаборів і 5 р. позбавлення прав. Високий, міцний чоловік із високим лобом Сократа, розумними сірими очима покарання відбував на Норильській каторзі. У бараках таборів потомственний історик влаштовував лекції з історії України, заворожував своєю українською мовою. Бригадир Войченко опікувався вченим – ходячою енциклопедією, рятував від голоду, ділився власними посилками. Брав Михайло Антонович участь у Норильському повстанні.
Влітку 1954 р. після повстання М.Д.Антоновича з групою українців і литовців відправили з Норильська до тюрми-політ ізолятора на Колиму.
У цей час дружина, сестра звернулися до уряду США за допомогою. Антоновича посадили в одиночну камеру, де його відвідував полковник КДБ із Москви. Після спілкування «до камери ізолятора увірвалися наглядачі, повалили професора і насильно зробили якийсь укол, від якого у Антоновича пропали мова та пам’ять, але він не умер — фізично сильний організм витримав. З цього ізолятора Михайла Дмитровича Антоновича взяли на етап, разом із другими в’язнями та конвоєм посадили у вантажівку, яка потерпіла аварію…»
За іншими даними загинув 45-річний Михайло Дмитрович Антонович у концтаборі Каєркан біля Норильська, ймовірно, 1955. У відповідь на запит Гелени Антонович до Служби розшуку (Гамбург) No750 від 8 грудня 1956 р. надійшла офіційна відповідь Виконавчого комітету спілки товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця СРСР від 3 квітня 1957 р. про те, що її чоловік, Михайло Антонович, нар. 1910 р., перебуваючи в ув’язненні за адресою: п/с (поштова скринька. – Н. К.) 5110/35 помер 24 листопада 1955 р.
