Курбас – не дуже поширене прізвище в Україні, бо його коріння у Литві. Кажуть, що Ян Курбас (дід Степана, прадід Леся) прийшов до Галичини в 1820-х роках і був управителем панського маєтку на Бережанщині. Він мав єдиного сина Пилипа (1836-1914), священика, настоятеля храму в Куропатниках, згодом отримав нову парафію і до кінця життя служив у селі Старий Скалат (нині Тернопільської області). Одружився Пилип із Осипою Григорівною Алескевич, яка подарувала чоловікові чотирьох синів:
найстарший Микола, священик,
Степан (1862 р. н.) – актор,
Зіновій (1864 р. н.) помер 18-річним у Старому Скалаті,
Роман (1883 р. н.) друг дитинства Леся Курбаса, юрист, працював адвокатом.
28 жовтня 1862 року в селі Куропатники, нині Бережанського району Тернопільської області народився Степан Пилипович Курбас.
Мати прищепила синові любов до живопису та музики, хлопчик грав на роялі; батько – поліглот, власник великої книгозбірні – любов до книжок, до мов. У Бережанській гімназії Степан брав участь у концертах (співав у хорі, виконував сольні номери), драматичному гуртку. Та наче хто зурочив: не закінчив восьмий (випускний) клас гімназії, залишив навчання, став «бродячим комедіантом». Це так розгнівило о. Пилипа, що він зрікся сина.
17 жовтня 1884 р. 21-річний Степан став актором Львівського українського театру товариства «Руська бесіда». Керівники театру Іван Біберович та Іван Гриневецький охоче прийняли на роботу красивого юнака з вибуховим темпераментом, з гарним тенором. Щоб не ганьбити прізвище батька, Степан обрав сценічний псевдонім Янович, у пам’ять про діда Яна. Трупа мандрівного театру «Руська бесіда» відвідала всі містечка Східної Галичини та Буковини. На сцені коломийського театру перетнулися шляхи 22-річного Степана Курбаса та привабливої, тендітної 17-річної Ванди, дочки Адольфа Тейхмана, урядника при старостві в Городенці. Красиві, талановиті, дуже освічені молодята захоплювалися літературою, світовою драматургією, мали теми для розмов. Вони покохалися, збиралися одружитися, але… Ні Пилип Курбас, ні Адольф Тайхман не благословили своїх дітей. До того ж, Степан був ще неповнолітнім (не мав 24 років), тому без офіційного дозволу татуся вінчатися не міг, але міг кохати, жити «на віру». У гастрольних мандрах йшло наповнене вщерть життя молодят. Степан за короткий період зіграв 20 ролей, десять із яких у музичних виставах.
20 лютого 1887 року театр «Руська бесіда» прибув на місячні гастролі до Самбора, де на сцені Народного дому Ванда виступала дуже вагітною. Морозного, сніжного вівторка 25 лютого 1887 року Степан Янович мав грати Карла Моора у шіллерівських «Розбійниках», та доля подарувала іншу роль – батька первістка Олександра-Зенона.
Актори розмістились у єдиному в місті готелі. Пологи приймала полька Людвіга Сорувко, баба-повитуха заможних городянок. Звісно, перша справа батьків – хрестити дитину (на сьомий або на сороковий день), але невінчана 19-річна Ванда мала записати у метриці сина на своє ім’я, тобто байстря. Офіційно визнаним байстрюкам батьки навіть імені не могли дати бажаного, ім’я немовляті давав священик. Степан писав листи до о. Пилипа, щоби той охрестив онука і пробачив сина, але Пилип Курбас був невблаганним.
28 березня Степан Янович виїхав із театром із Самбора до Коломиї. Зима, холод змусили Ванду Адольфівну затриматися з немовлям. У квітні, коли Степан гастролював у Чернівцях, у місце свого дитинства прибула залізницею Яновичева з Лесем, потім був Чортків. Майже цілий рік Лесь був нехрещений. Коли Стефану виповнилося 24, дозволів батьків уже не було потрібно, подружжя оформило шлюб. Благословили молодят директор і актор театру Іван Біберович, актор і режисер Іван Гриневецький.
Леся хрестили 8 січня 1888 року під час гастролей «Руської бесіди» в Перемишлі. Мати все життя люблячи звала його Леськом, для друзів він був Лесем, актори називали його «паном Лесем». Малого Леся з пелюшок виховував театр, він мандрував з батьками, ховаючись за кулісами, спостерігав за грою акторів у Чорткові, Товстому, Монастириськах, Бучачі, Станіславі, Тернополі…
Сім років театральних мандрів, постійні переїзди, дешеві готельні номери, невлаштованість побуту, абияке харчування не робили дитину здоровою.
Потім народилися Нестор, Корній… Нелегко було Степанові Яновичу прогодувати сім’ю з п’яти осіб, хоч після народження Нестора дід і батько помирилися. Вперше Лесь побачив діда у сім років, коли отець Пилип взяв невістку й онуків до себе. Курбаси жили у великому парафіяльному будинку діда на п’ять кімнат (сьогодні тут обласний меморіальний музей-садиба Леся Курбаса) поруч з церквою, де правив служби Лесин дід.
Коли прийшов час навчання, Лесь почав відвідувати школу. Дід – бібліофіл, володар класної книгозбірні привчив онука до книг, до мов. Мати просиджувала з Лесем над уроками. Син скоро навчився читати і рахувати. Другом Леся став його дядько Роман (наймолодший його син Пилипа Курбаса, якому йшов одинадцятий рік). Добрим ангелом стала бабуся Осипа Григорівна.
Та залишити трьох дітей на батьковому утриманні у Старому Скалаті Степан не хотів. Степан і Ванда Яновичеві забрали найменшого Корнила та поринули в творчість. За цей час Ванда зіграла Стеху в «Назарі Стодолі» та Черницю в «Гайдамаках» Тараса Шевченка, роль Проні Прокопівни в комедії «За двома зайцями» Михайла Старицького, Христю в «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Кропивницького, Явдоху в «Безталанній» І.Карпенка-Карого. Виступала у ролях в оперетах: Саффі в «Циганському бароні» Й.Штрауса, Франческа у «Веселій вдові» Целлера, Фрузя в «Корневільських дзвонах» Р.Планкетта й інших.
Степан Янович брав участь майже у кожній п’єсі, остаточно сформувався як актор, особливо у лірико-героїчних ролях у п’єсах Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Панаса Мирного, Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Степан Пилипович успішно співав в операх «Вечорниці», «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Циганський барон».
Товариство «Руська Бесіда» 1890 року запропонувало Яновичу стати режисером. Степан зумів отримати субсидії, 1891 року поїхав на піврічне стажування в Наддніпрянську Україну. Він вивчав режисерську роботу Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Миколи Садовського. Сім’я жила бідно. Народилася Надійка.
Перші режисерські роботи Яновича не мали успіху, за що йому справедливо докоряла театральна критика. Пізніше до талановитого режисера прийшов успіх.
У 1893 р. Іван Франко назвав Степана Яновича: «Провідним актором української сцени є Янович, який давно вже грає ролі перших коханців. Як сільський парубок, він справді чудовий, уміє бути і по-справжньому веселим, і похмурим, умудряючись у найпатетичніших місцях залишатися природним і правдивим. Сцени спокійні, рівні, ідилічні чи ніжні вдаються йому гірше, вони для нього занадто одноманітні. На ньому, як і на Підвисоцькому, відчувається могутній вплив сценічних шедеврів театру України, до яких він, хоч і недовго, приглядався на місці. Янович — явище для української сцени в Галичині вкрай корисне, і ми не сумніваємося, що становлення його артистичного обличчя ще не завершилося і що в ролях характерних він теж проявить себе не менш цікавим майстром».
16 листопада 1893 року Степан Янович став першим виконавцем ролі Михайла Гурмана в п’єсі Івана Франка «Украдене щастя».
Влітку 1895 року сім’ю спіткало велике горе – у Станіславові несподівано помер їх наймолодший син Корнило. Родина дуже важко переживала втрату, тоді ж у театрі у Степана почалися негаразди. Його вразлива натура не витримала: у квітні 1896 року переживання та фізична втома звалили під час гастролей у Тернополі. У Курбаса виявили складне нервове захворювання, що стало хронічним. Лікував його безплатно тернопільський лікар Володимир Вітошинський. 36-річний Степан Янович мав розпрощатися з театром. Ванда Адольфівна переконала, що йому потрібний відпочинок. Родина повернулася до батьків, але Степан Пилипович не знайшов спокою, адже йому треба годувати сім’ю.
Для вступу до гімназії, про навчання у якій мріяв Лесь, потрібен був офіційний документ про початкову освіту. А тому навесні 1897 року, коли театр перебував у Самборі, Лесь екстерном склав іспити за IV клас у «нормальній школі».
У 1897 р. Степана Яновича та актора Поліщука призначили директорами театру «Руської бесіди», та між новою дирекцією та старим бюрократичним керівництвом «Руської бесіди» виник конфлікт, тому Янович і Поліщук вийшли із трупи. У січні 1898 р. Степан Янович і режисер Кость Підвисоцький заснували власну трупу. Проте невдовзі вона розпалася, мрія Яновича створити новий театр не збулася. Навесні 1898 р. режисер із дружиною Вандою й акторами Підвисоцькими поїхав за Збруч – до Кам’янця-Подільського. Добра мати Осипа Григорівна залишила онуків у Старому Скалаті. У Літньому театрі, розташованому на Старому бульварі Старого міста, Яновичі грали два сезони.
У серпні 1898 року Степан Пилипович із Кам’янця-Подільського написав листа в «Руську бесіду» з проханням знову взяти його в трупу, але керівництво «Руської бесіди» не хотіло чути навіть імені Яновича. Виснажений і хворий Янович у червні 1899 р. добрався з Кам’янця-Подільського в містечко Товсте біля Заліщиків, де гастролювали львів’яни. Зустрівся з членом управи театру Миколою Заячківським. Той вислухав сповідь Яновича та пообіцяв поклопотати перед керівництвом «Руської бесіди». Заячківський порадив Степанові Пилиповичу підлікуватися, дав йому на це гроші. Янович поїхав у Львів, ліг у лікарню.
15 вересня 1899 р. у Старому Скалаті померла від сухот мати Степана.
Наприкінці 1899 року Янович переїхав у Перемишль, де влаштувався на сезон працювати в «Народній Торгівлі». Коли його здоров’я поліпшилося, він написав Миколі Заячківському листа, в якому знову повідав про своє трагічне життя, про тугу за театром. У листі він просив прийняти його в трупу умовно та перевірити його вміння та фізичний стан на ролі Михайла Гурмана в «Украденому щасті». Листування тривало. Тільки наприкінці 1900 року, коли директором театру був лікар Іван Гриневецький, Яновичі повернулися в трупу, але робота в театрі виявилася епізодичною. Пані Ванда працювала у квитковій касі.
Лебединою піснею Степана Яновича стала роль Івана в «Чорноморцях» Михайла Старицького на сцені театру у Львові. Хвороба прогресувала, фізично виснажувала Степана Яновича, тому після сезону 1900–1901 рр. у театрі «Бесіди» він назавжди попрощався з думкою про повернення на сцену, до кінця життя оселився з сім’єю у Старому Скалаті.
Хома Водяний згадував: «Як Янович перенісся до Старого Скалата, він уже був хворий. Пиятика стала для нього органічною потребою. Коли він зовсім нічого не пив, приходив напад, ним трясло, він тратив свідомість, падав, де стояв, і страшенно потерпав. Мати Леся часто сама посилала йому по горілку, щоб не бачити його мук. А що йому не давали грошей, він виносив із хати що попало, або продавав із себе щоліпше. Коли я вперше побачив його, він справив на мене страшне враження: був неголений, нечесаний, і одяг на нім був, можливо, найдранливіший, і сорочка, хоч і чиста, але полатана, такі ж черевики. Побачивши це, я зрозумів, чому Лесь ніколи не розказував про батька, ніколи не згадав його ні словом. Зрештою, коли був у «нормальнім» стані, тобто не випив забагато або нічого, тоді був зовсім хворий, але цього не видно було по ньому. Він говорив і жартував, як нормальна і високоосвічена людина, яким був насправді».
У цей час Лесь Курбас у Самборі склав іспит за чотири класи нормальної школи, навчався в тернопільській гімназії, захопився вивченням мов, почав писати. У восьмому класі гімназист написав етюд «В гарячці» і звернувся з листом до Івана Франка з проханням надрукувати твір. Етюд надрукували «Літературно-науковому віснику» за квітень 1906 р. під псевдонімом Зенон Мислевич.
В останній рік навчання Леся, 10 листопада 1905 р. раптово помер від тифу рідний брат, учень III класу гімназії Нестор Курбас. Лесь поїхав до Старого Скалата на похорон. Застав матір у тяжкій розпуці та безнадійно хворого батька. Пані Яновичева залишила театр, щоб опікуватися дітьми, взяла на себе обов’язки покійної свекрухи – ведення господарства, балувала всіх чудовою випічкою. Так тривало до 1915 року. Лесь навчався в Тернопільській гімназії, потім вивчав германістику та славістику у Віденському університеті. Гроші на навчання дали родичі з боку матері – за умови, що він не пов’яже свою долю з театром. У Відні Лесь закінчив драматичну школу вільного слухача при Віденській консерваторії. 10 вересня 1908 року Степан Янович помер у Старому Скалаті. Поховали його на цвинтарі біля церкви. У зв’язку з цим Курбас перевівся до Львова на 3 курс університету (оплачував навчання дід Пилип). Вивчав українську та німецьку філологію. У 1909 р. студенти організували театр, головним режисером і актором якого став Лесь Курбас. А за три роки він виступав на сцені гуцульського театру Гната Хоткевича. А через два місяці у селі Зіньківці під Кам’янець-Подільським померла від тифу перша любов Курбаса Катерина Рубчакова.
Перша Світова війна застала Леся Курбаса, актора львівського театру «Руська бесіда» у Борщеві на Тернопільщині. Частина чоловічого складу театру була мобілізована до австрійської армії. Лесь проживав перші місяці війни у Старому Скалаті з матір’ю і сестрою. 1 вересня 1914 р. на 84-му році життя помер дід Леся, Пилип Курбас, згодом від туберкульозу згасла 17-річна сестра Надя. Лесь забрав матір до Тернополя, і заходився створенням в місті першого українського стаціонарного театру. З цього часу Лесь і Ванда Курбаси стали нерозлучними.
Залишити відповідь