29 серпня 1896 р. у Катеринославі (нині Дніпро) народився Іван Панкратович Загоруйко (Ivan Giovanni Zagoruiko). Рід його був старий козацький. Оскільки Іванко змалку любив малювати, батьки влаштували його навчатися в Києві у художника Бориса Х. Георгієва, котрий із золотою медаллю закінчив Імператорську Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі, якого називали «болгарським Реріхом». У ті часи Іван познайомився і потоваришував із Давидом Бурлюком. Та Перша світова змінила плани юнака: замість навчання – шинель лейб-гвардійця Козацького полку. Після більшовицького перевороту Іван Загоруйко став під небесно-золоті прапори гетьмана Скоропадського, потім бився за вільну Україну в лавах армії генерала Краснова, у складі армії генерала Врангеля.
У 1920 р. разом із Добровольчою армією із Криму пароплавом емігрував до Туреччини, Болгарії, Греції. Нарешті добрався до Італії. Мешкав у 1926 р. – у Венеції, у 1927 р. – у Трентіно, у 1928 р. – у Римі. За цей час довелося Івану Загоруйку італізуватися на… Джованні. Італійці звикли до нього, охоче замовляли портрети, пейзажі у “дона Джованні”, в жилах якого завжди текла жовто-блакитна кров, а на полотні буяли золоті та небесні кольори.
У Римі, в галереї “La Galleria Fiamma”, що належала власнику мистецького часопису “La Fiamma Giornale d’Arte”, арт-критику Гвідо Гуїда (Guido Guida), відбулася перша персональна виставка 32-річного українського маляра в екзилі.
Осів мандрівник у Позітано на Амальфітанському узбережжі. Поряд із його будинком були вілли зірок: Ігоря Стравінського, Сергія Дягілєва, Леоніда М’ясіна, Михайла Семенова. В Італії Іван знайшов свого військового побратима художника Василя Нечитайлова (1886-1980). Двоє «недобитих білогвардійців» дружили, творили в Італії. Василь створив картину “Пієта” (1947), яку Папа Пій XII придбав для музеїв Ватикану.
Тепер вічний холостяк Джон Загоруйко, який не знайшов собі пари, міг запросити до себе в гості й на лікування друзів: приїздив учитель Борис Георгієв; щирий друг Давид Бурлюк разом із дружиною; художник Олексій Ісупов (1889-1957), котрий страждав на кістковий туберкульоз. Любив Іван Загоруйко подорожувати світом. У середині 1930-х рр., коли Ладозький архіпелаг ще входив до складу Фінляндії, “дон Джованні” відвідав Валаамський монастир, створив серію краєвидів.
У 1931 р. Івана Загоруйка запросили взяти участь в Образотворчій виставці іноземців (Mostradeglistranieri), які мешкають в Італії. У 1935 р. українець виставляв чотири пейзажі на 1-й експозиції живопису в Позітано (Prima Mostra d’Arte di Positano).
І Венеційський бієнале! Той, де проявилися зухвалість і гонор українців Івана Загоруйка та Михайла Бойчука. Виявляється, Сталін не зміг простити бойчукістам того, що вони представили на виставці не полотна СРСР, а картини художників України (окремо!).
Італійці легко впізнавали здалеку православного українця за сутулою статурою та ходою, за великою зеленою парасолькою, з якою пейзажист не розлучався ані влітку, ані взимку. Їм імпонував “дон Джованні”, його добродушне обличчя селюка, його зношене взуття та латаний одяг, його гідність і елегантність. От Джон і показав Беніто Муссоліні на XX Венеційському бієнале (XX Biennale di Venezia), власну спину «Автопортрет», чим викликав вогонь фашистів на себе. 
Загоруйка мали виселити, але допомогли італійці: священник Саверіо Чінкве (Saverio Cinque) та лікар Віто Фіорентіно (Vito Fiorentino) виготовили для українця фальшиві довідки про хвороби. Джованні дозволили залишитися в Позітано, але змусили підписати так званий “Verbale di diffida” (“Попереджувальний протокол”), відповідно до якого біженцю заборонялося у себе вдома приймати гостей, залишати межі містечка і малювати картини на пленері
Тільки пейзажі відтепер годували Джованні Загоруйка. Сусіди-рибалки приходили до майстра, робили замовлення і слухали задушевні діалоги та сварки «дона Джованні» з вірним півнем Іпполіто.
Як міг немолодий маляр-українець протидіяти фашистському свавіллю?
У 1942 р. Іван Загоруйко свідомо взяв участь у 2-й виставці Провінційної спілки фашистського образотворчого мистецтва в Салерно (Prima Mostra del Sindacato Provinciale Fascista Belle Arti di Salerno), де також представив дві роботи: дивний натюрморт і пейзаж…“Гнівно розбурхане море”. 
Після Другої світової Джованні Загоруйко повернувся до творчості, брав участь у виставках: у 1947 р. експозиція в “Galleria Forti” в Неаполі, в 1948-му – Перший щорічний огляд національного мистецтва (Prima Annuale Nazionale d’Arte) в Кава-де-Тіррені, регіон Кампанія, провінція Салерно. Остання персональна експозиція в Римі (1963 р.) у неокласичному муніципальному “Виставочному палаці”.
Восени 1964 р. у лікарні містечка Салерно помер Іван Панкратович Загоруйко (Джон Джованні Загоруйко). Сусіди-католики зібрали кошти та поставили на невеликому міському кладовищі в Позітано “дону Джованні” красивий надгробок із епітафією: Сome è belloilmondo di Dio (Який прекрасний Божий світ).
Його численні роботи знаходяться у картинних галереях, приватних колекціях; висять у мерії Позітано.
Залишити відповідь