Якось роздумуючи біля пам’ятника Тарасові Шевченку, що в парку Київського університету, почула: «Є ж у світі тая правда святая! Бач на місці царя – наш Тарас!»
Так то воно, так, але щось муляє, щось липке та фальшиве; відчувається брак шляхетності, справжності. Начебто відзначали дні народження Шевченка, відбували урочисте покладання квітів радянськими та пострадянськими керманичами, слухали як вони читають цитатки. Я вже не кажу про 22 травня, про тих арештованих і закатованих українців, які біля пам’ятника читали твори поета.
І як тут не згадати Юзефа Пілсудського – «останнього польського шляхтича». А шляхтич – той, хто мав вроджені чи успадковані почуття: обирати шлях для нації, вести цим шляхом відповідати за наслідки.
Пілсудський був закоханий у творчість поета і драматурга Юліуша Словацького (1809-1849), вважав його національним пророком, хоч українці теж визнають його за свого: народився в Кременці, жив в Україні, писав на козацьку тематику. І це не були голі слова. Маршал Юзеф Пілсудський змусив краківського єпископа поховати прах свого улюбленого поета на Вавелі, де ховали польських правителів, героїв періоду бездержавности (зокрема, князя Юзефа Понятовського і Тадеуша Косцюшка).
Прах епохи Романтизму привезли з цвинтаря Монмартр у Парижі. 28 червня 1927 р. у Кракові у Вавельському кафедральному соборі відбулося перепоховання поета Юліуша Словацького поряд із могилою Адама Міцкевича. У похоронній промові Пілсудський зазначив: «бо королям був рівнею».
12 травня 1935 року у Варшаві помер Юзеф Гіньятович-Кошьчєха-Пілсудський, очільник польської держави, яку він відродив після 123 років небуття. Похований у Вавельській усипальниці польських королів у Кракові, недалеко від улюбленого поета.
Так у Польщі вшанувався поет, державник, пророк нації. А де ж український пантеон? Бавн-Брук?
