Олег Кандиба (О. Ольжич) народився у Житомирі 8 липня 1907 року в старовинній козацькій полковницькій сім’ї. Батько – відомий поет Олександр Олесь. Мати – Віра Сватковська, випускниця Бестужівських курсів, писала подрузі: «Ах, породивши дитину, роби з неї, що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України.» І, знаючи це, виховала українця.
У три роки Олег почав учитися музиці, і батько зачаровано вдивлявся у музичні пальчики сина. О. Олесь рідко бачився з Олегом, але багато писав листів «своєму Лелеченькові довгоногому». Лелеченька, так татко називав нащадка і отримував відповіді «рідному, далекому». Пройде час і псевдонімом Лелека Олег буде підписувати твори. Батько радів кожному кроку первістка і охоче описував це:
Мій синочок – розбишака
Чи то кіт, чи то собака, –
Він нічого не боїться –
Лізе биться…
Олесь написав малому 150 колискових; стежив за його успіхами в музиці, поезії; підтримував літературні спроби. Радів, коли у п’ять – намалював Олег знаменитого рудого півня і склав про нього оповідання «Рудько». Я тримала в руках той альбомний аркуш, на якому олівцями було намальовано марчука і додано слова тексту. Скільки років пройшло! Скільки країн проїхали, перетнули кордонів, а синову роботу мати зберігла! Отак батьки навчили сина «негнуто і прямо» долати життєвий шлях.
У Пущі Водиці родина жила на 5 лінії, у Києві мешкали в прибутковому будинку Файбишенка на Новій будові, вул. Антоновича, 64/16, (на розі вул. Антоновича (Горького) та Івана Федорова). Будинок вцілів, але знаходиться в аварійному стані.
Під час визвольних змагань Олесь був дипломатичним представником у Берліні, потім виїхав до Праги, згодом туди емігрували Олег з матір’ю. На чужині юнак склав матуральні іспити, закінчив королівський Празький університет і у 21 рік став доктором археології. Олег Ольжич досліджував трипільську культуру, читав лекції дев’ятьма мовами майже у всіх країнах Європи, у США.
Археолог, мистецтвознавець зі світовим іменем, член ОУН із 1929 р., культурний референт організації. Він часто їздив на розкопки, досліджував Кришталеві печери на Тернопіллі. Написав О. Кандиба три збірки поезій. Трагічний оптиміст вважав:
Захочеш – і будеш. В людині, затям.
Лежить невідгадана сила.
Чи не тому він писав у поемі «Городок. 1932»:
Товаришу, любий мій брате.
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати –
Вкраїни не бачити вам.
У 1934 році, працюючи в Італії, переклав італійською та видав антологію кращої української поезії.
Коли постала Карпатська Україна, Ольжич очолив боротьбу, за що отримав від друзів ім’я військового міністра.
А через два роки командував національною боротьбою з окупантами.
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
10 лютого 1940 р. прихильники Степана Бандери, які не визнали чинного голову ОУН А. Мельника, в окупованому нацистами Кракові, адміністративній столиці Генеральної Губернії, зібрали установчу конференцію ОУН (р.). Ні у Книша, ні у Мірчука я не знайшла місця й часу проведення заходу. Назва організації збереглася завдяки участі в установчій конференції новоствореної революційної організації Степана Ленкавського (єдиний із членів-засновників ОУН (1929 р.) в ОУН (р), автор «Декалогу»). На конференції було створено Революційний Провід ОУН; головою обрано Степана Бандеру. На цій конференції було укладено «Акт з 10 лютого 1940 р.», який начебто підписали 14 осіб. Цей акт проголошував – «віддаємо керму Організації Українських Націоналістів у руки Степана Бандери і тих, яких він покличе…».
«Біла книга ОУН» подає відомості, що 5 квітня 1940 р. о 19 год. відбулася зустріч голови Проводу Українських Націоналістів Андрія Мельника та голови Революційного Проводу ОУН Степана Бандери, на якій Бандера передав Акт від 10 лютого Мельникові з ультиматумом – дати відповідь упродовж 72 годин, до 8 квітня. Акт не був підписаний і не мав списку підписантів, на що вказав Мельник.
6-7 квітня А Мельник у письмовій формі звільнив Я.Стецька від обов’язків Ідеологічного Референта Проводу ОУН і віддав його під суд «Головного Організаційного (Революційного) Трибуналу ОУН». Рішення Трибуналу, за яким Бандера та Стецько отримали присуд смерті, зачитав головний секретар ПУН О. Ольжич.
У відповідь прихильники Бандери видали комунікат, який починався словами «з днем 7 квітня 1940 року полковник Андрій Мельник перестав бути остаточно Головою Проводу Українських Націоналістів». О. Ольжич, який нібито виконав роль прокурора, отримав смертний вирок.
У травні 1942 року Ольжича обрано заступником голови ПУН та головою проводу на українських землях.
У січні 1944 р. гітлерівці арештували Андрія Мельника, Олег Ольжич очолив Провід ОУН. 25 травня 1944 р. у Львові на проваленій явці у Львові (Личаківська, 32) гестапо заарештувало і його.
У Львові на відкритті меморіальної таблиці, згодом у Києві мені пощастило сам-на-сам спілкуватися з Олегом Кандибою-сином. Він об’їздив планету, розшукуючи тих, хто знав батька, і розпитував: «Чому О. Ольжич, який передбачливо писав:
«Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сім’єю»
обрав гарячу смерть і пішов на давно провалену явку на Личаківській?» Здається, я знаю відповідь і вона пов’язана з розбратом ОУН: пішов у руки гітлерівців свідомо, щоб не роздмухувати братовбивчий вогонь.
О. Ольжича було переправлено до бараку для обраних концтабору Заксенхаузен, де каралися А. Мельник і С. Бандера, яких було звільнено у листопаді 1944 р. Олег відмовився говорити (хто сказав «а», продиктує увесь алфавіт), тому щоденно викликався на допити. Закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц), прикутий до бетонної підлоги, у ніч із 9 на 10 червня 1944 р. О. Ольжич пішов у Вічність. Тіло українця спалили в крематорії.
На другий день після дня народження Олега, 22 липня 1944 року, звістка про смерть сина убила батька, Олександр Олесь помер у Празі.
31 липня 1944 року прийшов у світ син Олег Олегович Кандиба-Ольжич.
Залишити відповідь