14 лютого 1802 р. у с. Богатирка на Київщині народився Йосиф (Юзеф) Богдан, тринадцята дитина у шляхетській родині Вавжинця Залеського та його дружини Марії Буркатовної, яка походила з молдавської родини. Прадід Залеського по батькові – хлопчиком-сиротою став джурою, згодом – запорозьким козаком. Про долю прадіда поет написав думу «Зозулинич». https://uahistory.com/topics/language_fun/4321
Мати Богдана померла, коли малому було кілька місяців. Оскільки весь час батько віддавав управлінню маєтком, він довірив виховання сина двом тіткам. Не зазнав любові Йосип у родичів. Тітка опікувалася власними дітьми, юний Залеський жив сам собою, аж доки не зазнав шкіряної хвороби. От і віддала тітка племінника сільському знахарю на ім’я Зуй, який мешкав у Канівському повіті. Жив Богдан у хаті простого українця, цілими днями бігав по ярах і високих берегах Дніпра, прислухаючись до народних українських мелодій. «З торбаном виріс я. Дніпр, Івангора, Хата десь в гаю старого знахаря, — Бачу! — ніби попрощався з нею вчора. Співало птаство там, був білий день, І знов дівчата виводили пісень.»
Десятирічним пішов до школи Уманського василіанського Свято-Богородицького монастиря. У школі Богдан Залеський подружився з Северином Гощинським та Михайлом Грабовським. Підлітки стали нерозлучними: перед уроками, о четвертій ранку вони вибирались на прогулянку до Софіївського парку, милувалися парком, рослинами, фонтанами. Богдан Залеський згадував: «Погано, – сказав я (Северину Гощинському під час однієї з прогулянок з ним), – що ми забули, як наш народ називає деякі трави; адже він звик кожній назві надавати своє оригінальне значення. Северин побачив біля шляху травичку і запитав мене, чи знаю я, як вона називається? Пролісок (Pierwiosneк), відповідав я, пригадавши, що цю рослину так називають в Польщі. – Ні, сказав Северин, у нас народ називає її сном. Дійсно, мені пригадалася ця назва і одночасно те, що траву цю використовують для привернення кохання. Повернувшись додому, я не міг заснути доти, доки не написав про неї і не надав цьому ширшого значення.»
Залеський читав другові свої вірші, бо мав славу поета, і це розбудило у Гощинського бажання віршувати. «В тім зв’язку розбудився в мені орган поезії, — згадував Северин. – Бажання виявилося настільки сильним, що головною молитвою під час учнівської меси було прохання до Бога, аби він допоміг стати поетом». Поема про Костюшка, переклади з Горація, стали першими творами молодого Северина.
Після канікул до школи вступив Міхал Грабовський, і в Умані зібралась трійця письменників–початківців, залюблених в українську тематику, які вважали себе українцям», писали українською та польською мовами. Хлопці читали нову літературу, стежили за періодичними виданнями, виявляли самостійний літературний хист у шкільному журналі, який вони видавали. Так утворився літературний гурт, який за першими літерами своїх прізвищ Богдан ЗА-леський, Северин ГО-щинський, Міхал ГРА-бовський назвали «ЗА-ГО-ГРА». Літературний гурток в Умані був першим в Україні, та й у всій Європі. Першим керівником учнівського гуртка став шляхтич, учитель слов’янської. Умані судилося стати осередком „української школи” в польській літературі.
Про ті роки Міхал Грабовський згадував: «Півтора року, які я провів в уманській повітовій школі, докорінно вплинули на мою подальшу долю, і саме завдяки їй я почав займатися наукою і літературою. Після знайомства з Северином Гощинським та Богданом Залеським у моїй душі з’явилось величезне бажання; як у дитинстві хотілося бути святим, так тоді захотілося бути письменником».
У 1816 р. Міхал Грабовський покинув товаришів, перейшов до Одеського рішельєвського ліцею,
У 1819 р. бунтівний Северин законфліктував зі шкільним префектом Кс. Скибовським, котрий привселюдно його образив, Гощинський зненавидів свого наставника та покинув школу. Приблизно у той же час Богдан Залеський подався до Варшави. Перший твір Ю. Залеського – «Дума про Вацлава» (1819) – переробка української пісні.
Під кінець 1820 р. Северин Гощинський і Богдан Залеський зустрілися у Варшаві, відновили діяльність групи «ЗА-ГО-ГРА». Оскільки батько Северина втратив роботу, приятелі жили коштом багатшого Богдана. Невдовзі Залеський з Гощинським вступили до таємної спілки Братів поляків. Перший варшавський період тривав недовго. Важкі матеріальні умови, арешт організаторів Спілки та жадоба активної діяльності підштовхнули Гощинського до неординарного вчинку. Він вирішив, як Байрон, податись до Греції, виборювати її незалежність. Коштів на дорогу не було — весь його статок становили 5 злотих, які дав Грабовський. Северин відважився рушити пішки, заходячи дорогою до знайомих. Сподівався, що таким чином дійде до Одеси, а звідти якось добереться морем до Греції. За п’ять місяців удалося добратись до Умані. Та листування друзів не переривалося. У 1826 р. літератори Міхал Грабовський та Адам Креховецький повернулись в Україну, дізналися про скруту Гощинського та запросили до себе. Він перебрався на Кіровоградщину і довго жив то в Олександрівці у Грабовського, то у розкішному маєтку Креховецьких у Ліщинівці, де йому віддали під помешкання бібліотеку. Тут він міг вільно читати, думати, тому почувався щасливим як ніколи. Міхал Грабовський разом із Северином збиралися, обговорювали письменницькі плани, активно листувалися з Залеським; задумали створити видавництво, випускати літературний щорічник, випустити «Канівський замок» окремим виданням. Щоб дописати поему, до якої Северин три роки не торкався, Міхал фінансував поїздку друга до Канева та місцями Коліївщини. У 1826 році Северин Гощинський переховувався у матері Міхала Грабовського в Олександрівці, над річкою Тясминиця і завершив «Канівський замок».
Юзеф Залеський за цей час закінчив курс у Імператорському Варшавському університеті, почав працювати вчителем.
Романтичні згадки Залеського про Умань надихають поета, він пише українською та польською мовами: з’являється «Дума про гетьмана Косинського», який загинув у Черкасах і рапсодія «Трахтемирівський монастир» – про козацьку столицю на Канівщині; «Дума. З пісні українського народу», 1826; «Третій штурм Ставищ», 1828; «Русалки» і «Чайки» (Спів запорожців при поверненні з морського походу Конашевича), обидві — 1829.
Юзеф Залеський брав участь у Листопадовому повстанні, був депутатом повстанського сейму, секретарем «президента Варшави» та редактором журналу «Нова Польща», отримав польський орден Віртутті Мілітарі.
Його друг Северин Гощінський у листопаді 1830 року став одним з очільників штурму палацу намісника російського царя та казарм московських вояк у Бельведері; воював проти московитів у чині капітана кавалерії, під командуванням генерала Юзефа Дверницького.
Єдиним із трійки уманських поетів, хто не брав участі в Польському повстанні, хоча і всіляко його підтримував, був тяжко хворий Міхал Грабовський. Його зброєю у боротьбі стало слово: поезія, гостра публіцистика.
Після поразки повстання Богдан із Северином зустрілися у Парижі. Гощинський переїхав до Кракова, згодом до Львова, де й помер та похований на Личаківському цвинтарі. У Парижі Залеський заприятелював із Адамом Міцкевичем, Миколою Гоголем, Фредеріком Шопеном, яким подобалися вірші Богдана. М. Гоголь читав Залеському та Міцкевичу свою доповідь про «Потребу для України відділитися від азіятської Москви» (1836). Адам Міцкевич визнав Залеського «патріархом польської поезії» і присвятив йому вірш «Б.З.» Найбільшою винагородою поету стали рука та серце красуні-музикантки Софії, учениці Шопена.
У 1834–36 рр. Залеський член організованого в м. Берн (Швейцарія) польського патріотичного товариства «Молода Польща», зацікавився релігією, мав на думці стати ченцем, у 1836 р. вступив до Товариства з’єднаних братів, опублікував поему «Дух степу» (1841). У 1839 р. написав «Збаразький похід». 
Друг дитинства Міхал Грабовських продовжував життя на березі Тясмину, одружився з Павліною Росьцішевською з Чигирина, знайшлося їм п’ятеро доньок і троє синів. У палаці Міхала місяцями гостювали «неблагонадійні» художник Наполеон Орда, поет і композитор Тимко Падура, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Залеський добре знався на творчості Тараса Григоровича, присвятив йому вірші «Тарас Шевченко», «До Шевченка, про його «Гайдамаки»» (1861), «Тарасова могила» (Париж, 1865, польс. мовою, опубл. 1866 у книзі «Пророцька ораторія»).
Поезію Залеського високо цінував Т. Шевченко, був «очарований» його поезією. «Милого Богдана, – пише він, – я одержав із сердечною вдячністю і тепер з ним не розлучаюсь, багато п’єс читаю напам’ять, однак на серці тяжко – нікому слухати, нікому передати тієї краси, яку таїть у собі поезія, а одному тяжко носити цей надлишок піднесених божественних ідей»
31 березня 1886 р. у Парижі упокоївся 84-річний Юзеф Богдан Залеський. Похований на цвинтарі Монмартр.
Худ. Олександр Рачинський. Портрет Юзефа Залеського. 1864 р.
Залишити відповідь