Ірина Стешенко, дочка Івана Стешенка, міністра освіти України, застреленого більшовиками в Полтаві 1918 р., онука Михайла Старицького й небога Миколи Лисенка народилась 5 липня 1898 р. в Києві.
Полум’яно-руда дівчинка мала вогняний характер, за що старша тітка Маня називала її Убоїщем, середня – Людя присвятила їй віршика:
Он Орисічка Стешенко,
У спідниці сам чортенко…
Микола Садовський величав юну князівну Рижеткою, дід Михайло – Орькою. Мале руде маля виявилося вундеркіндом. З дев’яти місяців Орися почала розмовляти українською, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку. Спогади дитинства зігрівали пані Орисю ціле її життя. «В нас дома — колись! — ще за життя Старицьких, Лисенків, Стешенків etc. усе робилося за усіма найдетальнішими традиціями. Були, між іншим, завше три куті (як три царі!): чорна (пшенична з медом), сіра (яшна з маковим молоком) і біла (з рижу з мигдалевим молоком) — і риба, і пісний борщ (з грибами і яблуками), і всілякі пісні пиріжки до нього і тому подібне… А після вечері, вже за німецьким звичаєм, засвічувалася ялинка!… І під серветками на столі (під час вечері) обов’язково лежали подарунки (теж за німецьким звичаєм). Хоч дрібничку, хоч коштовну річ — а мусив кожен кожному щось подарувати».
У «дванадцять літ» перечитала в оригіналі всього Шекспіра і Мольєра. Коли закінчила гімназію, досконало знала рідну, вільно володіла англійською, німецькою, російською, французькою мовами («Бо мене виховували бонни, а не ваші радянські вчителі!»).
У 1918 р. жертвою червоного терору став її батько – 45-річний полтавець Іва́н Стешенко, член Української Центральної Ради, міністр освіти, який здійснив українізацію шкільництва. Орися залишила філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві й подалася в артистки.
У 1920 р. пані Орися закінчила Вищий драматичний інститут імені М.Лисенка. Саме тоді до неї звернувся завліт театру імені Тараса Шевченка П.Тичина і попросив Ірину Іванівну перекласти для театру комедії Ж.-Б.Мольєра і сам їх редагував. Красива, неординарна жінка подобалася чоловікам, тому мала Орися романи й романчики. Явно неплатонічний роман був із львів’янином Бронеком Бучмою, старшим за неї на сім років. Обоє молоді, неодружені, талановиті. Чому ж не склалося у Бронека Бучми з князівною Орькою? Амвросій ніколи не був одруженим, але 40 років жив із Валентиною Юхимівною Бжеською (в дівоцтві Стрілець, а по матері Борщ). Дочка земського фельдшера з Білої Церкви мала гімназійну освіту, читала французьку літературу та пресу в оригіналі, володіла польською, грала на фортепіано. Від першого шлюбу Валентина мала прізвище Бржеська та сина Ігоря. Була акробатичною актрисою у «Березолі». Кохання ділити князівна не бажала.
Її великі платонічні романи: з Йосипом (Юзком) Гірняком і Лесем Курбасом. Вона називала вірного курбасівця – Кавалер де Гріє, «заочна любов». Йосип Гірняк вижив після сталінських репресій, оселився в США, звідки писав їй сумні й веселі листи. Пані Орися так закохалася в Леся Курбаса, що не припускала думки про одруження. Після арешту Курбаса рішуче залишила театр – і перекваліфікувалася на перекладача. Згідно з її останньою волею, в домовину Орисі поклали портрет Курбаса.
Романчики Орисі з акторами – березільцями Лесем Сердюком та Олександром Романенком завершилися тим, що вона першою пішла від них. («Ти не можеш мені пояснити, як сучасна людина, — чому в усіх наших мужчин — мужицьке»).
У чорні дні репресансу Орися Іванівна зазнала горя: у північних таборах загинув брат Ярослав; влітку 1941-го заарештували матір і тітку Людмилу Черняхівську-Старицьку повезли до Казахстану. Сестри Старицькі туди не доїхали, померли в дорозі — і їхні трупи викинули в степу, могилок не залишилося… Багато років вона жила самотньо, серед «тіней забутих предків» «Schatten der vergessen Ahnen». Але трудоголик пані Орися невтомно перекладала В.Шекспіра. Вона переклала шість його п’єс: «Венеціанський купець» (1950), «Отелло» (1950), «Ромео і Джульєтта» (1952), «Багато галасу даремно» (1952), «Комедія помилок» (1954), «Двоє синьйорів з Верони» (1963). У 1954 р. пані Орися стала членом Спілки письменників СРСР. У 1966 р. надрукували переклад «Пригод Гекльберрі Фінна» І.Стешенко.
Дні відлиги перетворили салон пані Орисі на п’ятому поверсі в комунальній квартирі 32 на Пушкінській, 20, навпроти театру Російської драми в Києві на «рухівку» шістдесятників. Там щодня збиралися ті, чиї імена ми вимовляємо з трепетом. Диспути, репетиції театральної майстерні Клубу творчої молоді, кава, чай.
Тут Іван Драч підписав їй свою збірочку — «Княгині від смерда». Вона була зворушена, але вигляду не подала: «Це ви молодий князь — після такої поезії!». Втім влада її не забувала: 13 березня 1973 р. у газеті «Радянська Україна» було опубліковано статтю «Турист за дорученням», у якій Григорія Кочура та Ірину Стешенко оголосили «літераторами похилого віку», які нібито мають зв’язки з українськими буржуазними націоналістами за кордоном. Це був суворий вирок.
Та князівна високо несла свою руду голівоньку (правда, доводилося вдаватися до хни; навіть у останній вечір життя 80-річна жінка фарбувала волосся).
30 грудня 1987 р. Ірини Іванівни не стало. Поховали її на Байковому цвинтарі поряд із могилою батька Івана Стешенка, недалеко від могили дідуні — Михайла Старицького.
