Про класичний самвидав сказав Володимир Буковський: «сам пишу, сам здійснюю цензуру, сам редагую, сам розповсюджую, а потім сам за все це відбуваю термін».
Таким був самвидав «Український вісник» (УВ) – перший позацензурний літературно-публіцистичний і правозахисний журнал в Україні (машинопис, з фотоіл.) головного редактора В’ячеслава Чорновола. УВ видавався в Києві і Львові з січня 1970 до березня 1972 без зазначення редактора. 360 сторінок, друкованих на різних машинках, з різним інтервалом. Папір – від цигаркового до напівкартона. Через фіолетову та чорну копірку. Наклад? Не більше 50 журналів, які розповсюджувалися по Україні, передавалися за кордон, у Москву. Вийшло п’ять випусків.
Нікітченко у розмові з Іваном Світличним сказав: «Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Відтак, коли у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо». І хоч Г. Касьянов писав, що за неофіційними джерелами 30 грудня 1971 року Політбюро ЦК КПРС «ухвалило рішення про початок загальносоюзної акції проти самвидаву», український репресанс почався раніше.
6 грудня 1971 року в Нальчику була заарештована Ніна Антонівна Строката-Караванська. Виявилося, що напередодні в Одесі арештували лікаря Олексія Притику, який зізнався, що Строката привозила з Києва та Львова самвидав “Українського вісника”, а вони з Олексієм Різниківим його розповсюджували. Усім трьом інкримінували антирадянську агітацію, поширення, читання самвидаву, збирання коштів для допомоги політв’язням. Ніну Строкату звинуватили й у написанні листа на захист московського письменника-дисидента Юлія Данієля.
21 грудня 1971 р. у самвидаві вийшов перший номер бюлетеня, в якому В’ячеслав Чорновіл задекларував створення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської. Комітет став першою правозахисною організацією в Україні.
До Комітету увійшли:
Ірина Стасів (Калинець) зі Львова,
Василь Стус із Києва,
Леонід Тимчук з Одеси,
Петро Якір та Віктор Красін з Москви.
Варфоломіївської ночі 12 січня 1972 року були заарештовані всі члени комітету, крім Леоніда Тимчука (матрос буксира «Рекорд» Одеського морського порту).
Судовий процес над трьома українцями тривав з 4 до 19 травня 1972 р. у приміщенні облсуду — Дерибасівська – ріг Пушкінської.
19 травня 1972 р. суд оголосив вирок:
Н.Строкатій — чотири роки таборів суворого режиму,
Олексієві Притиці — 2 роки,
Олексі Різниківу — 5 з половиною.
Про останнє слово Ніни Строкатої на судовому процесі, виголошене 17 травня 1972 р. Олекса Різників написав.
ОСТАННЄ СЛОВО НА СУДІ
Ви сиділи, Ніно, на престолі –
Не на лаві суджених, о ні!
Метушились знічено, мов голі,
Підданці і вірні сатани.
Напинались, силувались, дулись,
Щоб значиміш чи бундючніш стать
(Так Христа, напевно, розіпнули
І пішли провину запивать).
Зверненням до них “Високий суде!”
Ви пігмеям дарували шанс
Стати вище, стати врівень з людом
Навіть стати лицарем на час.
Але кожний знає-відчуває,
Що назавжди у халепу влип –
Через Вас їх світ запам’ятає,
Ви їх у історію ввели!
Як їм душі курячі злиняли,
Як очиці глипали, коли
Ви спокійно-царственно сказали,
Навіть не сказали – прорекли:
“Знаю ваші дикі постулати,
Знаю, чий сповняється наказ.
Тому прошу – якнайбільше дати
І заслати якнайдалі нас”.
Врешті, що вони могли змінити?
З них Система правила своє –
Вліво-вправо спробуй крок ступити –
То вона, як зеків, їх уб’є.
