Пригадую 1966-ий рік, Віктора Антоновича Чабаненка, молоденького аспіранта запордерпеду, який щойно захистив кандидатську дисертацію «Говори долини р. Кінської» і чекав на посвідчення. Я, тоді першокурсниця, придивлялася до сонму викладачів – пронафталінених убивць нашого часу й життя. Серед гурту могильників студентської молодості були й справжні викладачі-професіонали: Стефан Пилипович Самійленко, Петро Якович Яхно, Іван Степанович Олійник. Віктор Антонович вів у нас діалектологію і був куратором групи, тому я прискіпувалася до всього: занадто різкий, суворий до тих, хто спізнювався; вираз обличчя у нього здавався відверто затятим, погляд вовчкуватим, мовний апарат – не українським. Та згодом крига скресла: Віктор Антонович любив книжки, радив, де купити новий словник або книжечку, наприклад, Віктора Фоменка «Звідки ця назва?» (досі її зберігаю). Я – дитя бібліотеки, простила викладачу все, почала шукати позитиви.
Високий, стрункий, чорнявий, запальний, працьовитий керівник нашої практики з діалектології, приїздив до нас у село, не боявся розмов і наших запитань. Викладач часто чергував у гуртожитку, де хлопці закидали його питаннями про Богдана, Мазепу, Великий Луг, Каховське водосховище. Віктор Антонович не кривив душею, відповідав чесно, а полум’яні комуністи дворами бігли на Дзержинського з доносами. Так росло досьє. КДБ збирало компромат (там були й листи самого Віктора Антоновича з розповіддю про Івана Світличного, про візит до нього).
Після празької весни 1968-го був наказ із Москви: «Напугать интеллигенцию. Проучить, чтобы было тихо». А Віктор Антонович мав необережність розповісти на лекціях про ставлення до роману «Собор» Олеся Гончара, виступив на захист роману на «диспуті за сценарієм КДБ» в інституті. От і було сфабриковано справу, що Чабаненко – керівник націоналістичної групи, до складу якої записали трьох надзвичайно талановитих студентів: Івана Кушніренка, Василя Коростильова та Віктора Люльку. Саме за це Віктора Антоновича було звільнено з роботи, а в наказі написано, що непридатний для професійної справи. Хлопцям же лоби поголили. Ваня Кушніренко закінчував виш у моїй групі, потім редагував газету в Гуляйполі, написав низку книжок. Вася Коростильов працював у Гуляйполі. Віктор Люлька вчителював, видав збірку віршів, загинув молодим, похований біля Томаківки.
Уже немає Віктора Антоновича, тих, хто писав доноси, а не дають спокою улюблені слова вчителя: «Ми прийшли у цей світ не даремно».
