24 січня 1894 р. у Лебедині народився Іван Стешенко, український співак (бас-кантанте).
Родина Стешенків була заможною: батько – купець мав дві крамниці, прекрасний будинок по вулиці Петропавлівській, 24 (зберігся). Батько, Никифор Стешенко мав гарний бас-профундо, мати Ганна Федорівна теж співала; мали голоси й обидва сини: Іван і молодший Павло (працював потім у Харківському оперному театрі).
З шести років Івась пастушив і співав у церковному хорі лебединської Успенської церкви (зруйнованої комуністами у 1940 р., зараз на тому місці пам’ятник Т.Г.Шевченку). Регентом церковного хору був О.І. Пінчук (пізніше наставник Бориса Гмирі). На його чистий, кришталевий дискант звернув увагу граф Василь Капніст, нащадок гетьмана Павла Полуботка, і запросив хлопчика солістом церковного хору с. Михайлівка поблизу Лебедина (резиденція графа Капніста).
Після зміни голосу у Івана з’явився прекрасний баритональний бас. Юний Стешенко став солістом у церковному хорі. У 1910 році Іван навчався в Сумському реальному училищі та співав у хорі цукрозаводчика, мецената Павла Харитоненка. Влітку його запрошували до літньої резиденції В.О. Капніста. Коли старого графа не стало, його син Олексій Капніст вирішив зробити з Іванка професійного співака: відправив хлопчину в Петербург учитися до відомих педагогів І. Тартакова та Д. Бухтоярова (повністю оплатив навчання). Згодом граф Олексій Капніст та цукрозаводчик Павло Харитоненко відправляють обдарованого юнака до Італії учитися у професорів Дельфіуме та Люченті.
В Італії Іван Стешенко купався у піснях і коханні. Він познайомився й одружився з дочкою генерала Орлова — Емілією. Дівчина приїхала з Києва до Італії учитися співу, мала прекрасну освіту, володіла кількома іноземними мовами. У 20 років став батьком Тамари. За радянських часів народження дочки в Італії стало бідою: у паспорті в графі «місце народження» було записано — село Мілано.
Двадцятилітній І. Стешенко на Міжнародному конкурсі молодих співаків у Пармі здобув першу премію. У 1914 р дебютував на оперній сцені в Бергамо – партія Генріха (опера «Лоенгрін» Р.Вагнера). З успіхом виступав у оперних театрах Рима, Бергамо та «Ла Скала» Мілана. Та виступи співака були перервані імперіалістичною війною, він разом із сім’єю повернувся до Києва. Та мусив співак одягти військову форму. В 1917 році служив у Петрограді, в Преображенському полку, співав у лазаретах для солдат. Після жовтневого перевороту гастролював містами України разом із М. Литвиненко-Вольгемут і М. Микишею; під час гастролей у Рівному І.Стешенко співав на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку.
Упродовж чотирьох сезонів виступав І. Стешенко солістом на сцені Київського оперного театру; створив образи Данила Галицького в «Князі Ігорі» О. Бородіна, Мефістофеля у «Фаусті» Ш. Гуно. Мати Емілії мала кілька будинків у центрі Києва, в одному з них біля опери поселилися Стешенки. Там у них знайшлася донька Валентина, а наступного року — син Георгій. Радянська влада конфіскувала все, що належало родині, тому дружина з малими переїхала в Лебедин. Іван Стешенко тулився у підвалі, що призвело до хвороби нирок.
У 1921 році Іван Никифорович виїхав за кордон лікуватися. Він почав свої виступи у Варшаві, Лодзі та інших містах. «Що за чарівний голос, — писав варшавський критик. — Справжній південний голос, що пройшов гарну італійську школу, зберіг лагідне тепло південного сонця, набувши чудового дихання, рівності й однакової краси звуку в усіх регістрах. І при цьому — чарівне виконання». Український артист мав великий успіх у Великобританії, Німеччині, Польщі, Франції, США, Канаді, слава про його майстерність розійшлася по всій Європі, докотилася до Америки. У 1922 році родина виїхала до США, де прожили майже 10 років. Його партнерами були Галлі Курчі, Мері Гарден, Тітта Руффо, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька. Українця порівнювали із Шаляпіним. Газета «Дейлі ньюс» писала: «Легенда про те, що «Борис Годунов» без Ф.Шаляпіна – ніщо, була спростована басом Івана Стешенка. Стешенко – величина в ролі, яку Шаляпін досі тримав у своїх руках. Подібного Стешенкові в ролі Бориса немає» (14.11. 1930 р.). Весь репертуар І. Стешенко співав мовами оригіналу: оперний – 8, а концертний – 11 мовами.
У лютому-березні 1928 року в США та Канаді за програмою «Пісні усіх народів» (ювілейні вечори на честь Т. Шевченка) Іван Стешенко виступав разом із Соломією Крушельницькою. У 1929 році обмеженим видавництвом, для експорту в Америці вийшло дві платівки з записом оперних партій Івана Никифоровича.
У 1929 році Іван Стешенко отримав рідкісний документ від американського народу – «картку довіри», за якою він міг безкоштовно харчуватись у ресторанах, здійснювати покупки в магазинах.
У 1930 р. виступав на сцені «Гранд-Опера» в Парижі, в Варшавській та Берлінській операх; 1931 р. – успішні гастролі в Англії. Не зважаючи на тріумфальні виступи, Іван Стешенко мріяв про повернення на Україну. 1931 року його мрія здійснилася. Він виступав у Харківському оперному театрі, але працювати українцеві було важко: заздрість, доноси, переслідування, цькування. Сім’я так і не отримала обіцяної дирекцією Харківського оперного театру квартири. Внаслідок цього Іван Никифорович перейшов до Харківської філармонії (1936) та розпочав гастрольні поїздки містами Союзу (по Україні, Уралу, Кавказу, Сибиру), аж до Далекого Сходу (60 концертів). Під час гастролі І.Стешенко відвідав Лебедин, гостював у матері, а виступ у місцевому будинку культури йому заборонили, тому Іван Стешенко співав для земляків у садку біля хати. Важка хвороба нирок не сприяла гастролям співака. Одночасно він із лютого 1936 р. співав на сцені Большого театру партію Мірошника в опері «Русалка».
43-річний Іван Стешенко раптово пішов із життя 2 травня 1937 р. в Москві. Жодна українська газета не повідомила про кончину всесвітньо відомого співака.
Його вдова Емілія Діомидівна померла в 1973 році в Одесі.
Старша дочка Тамара (1914) закінчила Київський музичний технікум, працювала керівником художньої самодіяльності заводу «Красный резинщик» у Києві. Померла в 1986 році.
Валентина закінчила Львівську консерваторію, гарно співала. Після війни жила в Ризі, потім в Одесі, працювала викладачкою музики. Після одруження взяла прізвище чоловіка — Бугайова — і ніколи не згадувала своє дівоче. Померла 1973 року, похована в Одесі.
Син Георгій Стешенко (1917) закінчив Ленінградський геологічний інститут, мав бронь, але добровольцем пішов на фронт. Служив артилеристом, мав військове звання майора. Двічі командування його представляло до нагороди Золотою Зіркою Героя і двічі на горі його прізвище викреслювали, бо «Це син того І.Стешенка». Після війни з дружиною жив у Ташкенті, працював геологом. Помер 1965 року.
