Господи, яке коротке і скупе життя – самі надії,
Але ти послав йому велике страждання,
З якого піднялась його стежка до Тебе.
Ти відкрив йому дорогу честі
І судив йому полягти на цій дорозі.
Так у короткім скупім житті
Він не був бездольним.
Писав Євген Сверстюк.
16 вересня 1947 р. в Києві на Подолі народився Валерій Умрилов. Батько Веніамін Умрилов розлучився з дружиною. Мати Ніна Михайлівна – вчителька, їй завжди ніколи: лишила інструкції, гроші на обіди – і побігла. Певно, від такого харчування Валерій з шістнадцяти років страждав на хронічний нефрит.
Вчителем був і улюблений вітчим Валерія («добрий геній нашої сім’ї») Василь Іванович Смужаниця.
Любив Валерій діда по матері – Михайла Івановича Марченка, людину колосальних знань. Професор Марченко на лекціях з історії української культури у Київському університеті імені Тараса Шевченка називав багато імен українців, славетних митців, і обурювався, що російські історіографи чомусь вважають українців своїми. Всюди Михайло Іванович спілкувався українською. Марченко дружив із Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, акторами з театру Франка. Вони зустрiчалися у погрiбку «Закарпатська троянда», що навпроти Оперного театру, щоб за чарочкою вина вiдверто погомоніти. Максим Рильський дуже любив професора за енциклопедичну пам’ять. Вся iсторiя України в нього була в головi. Дід пережив голодомор, на його очах відбувалася друга окупація Львова совєтами, але з Валерою нiколи з цього приводу нічим не дiлився, коли онук допитувався, – обходився жартами. Пізніше його онук згадував, що книжка діда «Боротьба Росії і Польщі за Україну» «навчила багатьох любити Батьківщину» і додав: «Я, наприклад, один із них». Валерій писав: « Дідусю! Викладацька робота – це не тільки знання (тут з тобою тяжко змагатися), а ще й ораторське мистецтво, педагогічний хист, громадська напруга. Все це ти маєш у пре достатній кількості. Мені було надзвичайно приємно вислуховувати відгуки студентів про цікаві лекції Михайла Івановича».
Здобував освіту Валерій у СШ № 175. Далі навчався Валерій Умрилов на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському університеті. Дуже любив Валерій мандрувати: був у таборi вiдпочинку Київського унiверситету на Козинцi, у Баку, на Уралі. Десь із 1966-го товаришували, дружили, разом козакували Валерій і Анатолiй Кислiй, журналiст, кiнорежисер. Студентом Валерiй переклав з азербайджанської мови «Ювiлей Данте» (1969), книжечку «Страшнi оповiдки», зробив переклад азербайджанських пiсень (видано у видавництвi «Мистецтво») надрукував за пiдписом «Умрилов».
Щирий, красивий, іронічний, щасливий і гордий європейський інтелігент закінчив відділення української філології філфаку Київського держуніверситету в 1970 році. В тому ж році почав працювати в газеті «Літературна Україна», викладав українську мову і літературу в середній школі в Києві.
У 1972-му Валерій запитав діда: «Ну, який із мене Умрилов? Можна я візьму твоє прізвище?» Не прізвище матері (по другому чоловікові Ніна Смужаниця), а дідове… Як дiд зрадiв: «Я тiльки гордий буду, бери!».Так увійшов у історію – Валерій Марченко.
Трохи пізніше, опинившись в пермському таборі, Валерій Марченко описував свої враження від декількох років роботи в редакції «Літературна Україна» (його нариси «Клопоти з редагування» і «Довкола літературне життя») таким чином: «У газеті на дух не переносили правозахисників Кочура, Лукаша (який направив в 1973 лист на захист Івана Дзюби, засудженого за «антирадянську діяльність»), Світличного, Стуса… Ряд імен письменників (репресованих або емігрували — Чупринка, Мельничук і т. д.) не можна було згадувати взагалі. Винниченко і ще деяких дозволялося згадувати тільки в негативному контексті».
«Особливу увагу цензор вимагав звертати на тематику, присвячену охороні природи. У газеті не повинно було з’являтися нічого критичного, що стосується гребель і гниття водосховищ на Дніпрі, знищення карпатських лісів». «…Відомий наш працівник Іван Білик має чотири неопублікованих романи. Зав. відділом зарубіжної літератури Ганна Заєць не може опублікувати книги про Соломію Крушельницьку. Зав. відділом мистецтва Раїса Скелях не проштовхне ніде монографію про Леся Курбаса». У 1968-1973 ним були написані неопубліковані літературознавчі дослідження про загиблого при Сталіні великого українського поета-неокласика Миколи Зерова, а також публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь вантаж» та інші.
«Кажуть, зовні Валерій був схожий на кумира його ровесників кіноактора Жана Поля Бельмондо, — писала про нього Надія Романюк. — Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний. І відважний: якось поодинці не побоявся битися з чотирма хуліганами. Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією. Багато ровесниць віддавали йому перевагу перед іншими хлопцями. А Валерію подобалися дівчата по старше —розумніші і серйозніші. Проте обзавестися сім’єю такі не встиг. Не з власної вини». Контору цікавили лідери, мислячі бунтівники, тому Валерія кілька разів запрошували до готелю «Україна», проводили профілактичні бесіди, жорстко вербували, обіцяли стрімку карєру, аспірантуру.
Природжений лідер, живий, вправний оратор мусив мовчати, писати – й не показувати нікому написане. Маса друзів, багацько дівчат – і самотність. Це було понад сили. Валерій у ті часи мав гарненьку подругу-стюардесу, дав їй почитати своє есе. Дівчина похвасталася своїй подрузі – стюардесі першого секретаря ЦК КПУ, звідти есе потрапило до контори.
25-річний Валерій Марченко був оголошений «українським буржуазним націоналістом» і 25 червня 1973 року заарештований співробітниками КДБ. Це був перший арешт, Валерія вмовляли гебіли, просила мама: «зізнайся – покайся – і нічого не буде». Повірив. За вироком Київського обласного суду (згідно ст. 62 ч. 1 КК УРСР за «наклепницькі вигадки, що порочать радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…», засуджений 29 грудня до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму та 2 років заслання. Всіх українських політичних утримували в концтаборах Росії, був за Уралом і Марченко. Холод мінус 50, теплих речей, вовняного цивільного одягу не можна. Табірним лікарям заборонили приймати від матері ліки для тяжкохворого сина: леспенефрил, таблетки чорноплідної горобини. У результаті тридцятирічний засуджений із зелено-сірим обличчям став інвалідом третьої групи і в тому ж році переніс важку форму запалення легенів. Незважаючи на це, він відмовився писати заяву-каяття.
У таборі Валерій знайшов собі вірного друга – Семена Глузмана та Великого Вчителя – Івана Світличного. Так Марченко потрапив до гурту «Пен-клаб», де писав, удосконалював знання азербайджанської, англійської, польської, перекладав. Валерій спілкувався з усіма українською, не переходив на російську. Любив розмови із давнозасудженими упівцями, оунівцями; робив літературні портрети. Його публіцистика потрапляла на Захід, у «тамвидав».
Він повернувся після заслання у Київ 1981-го і зазнав самоти: колишні друзі-знайомі боялися – переходили на інший бік вулиці, робили вигляд, що чимось зайняті… Часом їздив на Оболонь до Семена Глузмана; козячими стежками пробирався до Анатолія Кислого, який мiкрофiльмував матерiали та передавав їх Валерi, Валера передавав далi. Так було передано мікроплівку «Указ про посилення вивчення росiйської мови в школах України», документи міністерства освіти про прискорення русифікації українців.
Валерій почав читати Біблію, заприятелював із священиком Свято-Покровської церкви на Куренівці. Поряд були мама, тітка, лежачий дідусь, який уже не розмовляв… У цей же час почав листуватися з італійкою Сандрою Фапп’яно. «Говорили вони і писали один одному англійською. Для обох нерідною. Тому ці листи, на перший погляд, є кострубатими і трохи школярськими. А потім дивуєшся, як просто з нічого виникає картина любові», – писав Вахтанг Кіпіані. З’явилася думка, що Валерій зможе поїхати на лікування за кордон. «Активісти «Міжнародної амністії» намагалися допомогти йому з Італії, Нідерландів, надсилали офіційні запрошення. Все було даремно», – писав Глузман. Валерій продовжував роботу журналіста.
У січні 1983 р. у Гатному поховали 81-річного діда. Майже в цей час до рук «кагебістів» потрапили дві статті, які Валерій Марченко передав для друку на Захід, і другий арешт не забарився. 13 березня з 9:30 до 21:00 відбувався суд. Свідками на суді були офіцери-наглядачі, лікар зони. Коли пролунав вирок: 10 років, Валерій Марченко не стримався: «можна було й менше, бо стільки я не проживу»
7 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді від уремії помер 37-річний дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач Валерій Марченко. Радянці не видавали батькам ні мертвих, ні живих політичних зеків. Матері Валерія удалося неможливе – вона вибила з рук контори своє дитя. І поряд із дідом ліг цвіт душі, назавжди молодий і життєрадісний український Бельмондо.
