Киценко Микола Петрович побачив світ 4 (14) грудня 1921 р. у с. Нижній Куркулак (Токмаччина). Батько – козацький нащадок, заможний селянин Петро Киця, гарний хазяїн, весела, компанійська людина. Усе чоловіче населення стриглося у Киця та теревенило: легенди, бувальщини з козацького життя. Звісно, малому Миколі – розкіш: лежи на печі і впивайся почутим. А хлоп’я було розумненьким! До школи тоді брали з восьми років, а воно пішло у шість. Закінчив обов’язкову 4-річку у Показному, почав ходити до семирічки у Коханому (це ж 5 км в один кінець!); був кращим учнем. І от уже 14-річний випускник прийшов босоніж до Новомосковського педагогічного технікуму. Склав іспит із мови добре, а з математики – глухо.
-А, що ти, парубче, знаєш? – запитав директор.
-Усю книгу «Кобзар» напам’ять знаю, – і почав читати. Так син Киця (Киценко) став студентом. У 1939 році закінчив технікум, почав працювати сільським учителем у Запорізькій області. Згодом рекомендували його до Харківського інституту журналістики. Ще й парту не обписав, як отримав виклик до армії. Українців тоді не залишали служити на землі батьків, посилали подалі, щоб на чужині одружувалися, мали «інтернаціональні» сім’ї.
Микола потрапив у Маньчжурію аж на сім років (1939-1946). В Україні війна, від батьків нічого нема – тужив, віршував:
Ой, степи дніпровські, степи запорозькі,
Хто по вас широких, степи, не гуляв?
Кому ви, могили, вливали сили,
Коли кат-чужинець вороном кружляв?
Брав участь у німецько-радянській війні, потім – у японській. Нарешті у лютому 1946-го цілий місяць через увесь Союз разом із дружиною Поліною (студенткою3-го курсу медичного інституту) та 9-місячною донечкою добралися додому. Голод, руїни. Киценко влаштувався коректором у газету «Більшовицьким шляхом» (Токмак), згодом очолив на Верхній Хортиці газету «За більшовицькі колгоспи». Одночасно вчився на журналістському відділі Вищої партійної школи при ЦК КПУ.
1953-го важко від туберкульозу згасав батько, але кепкував про Сталіна: «Як Йоська мене не душив, а я його, ката, пережив!» Забрав Киценко матір до себе і 27 років жили в Запоріжжі однією родиною. Ганна Іванівна доглядала онуку й малого Максима.
У 1954–1957 рр. був головним редактором Запорізького обласного комітету з питань радіомовлення і телебачення, у 1957–1959 рр. — начальник обласного управління культури, у 1959–1962 рр. — завідувач відділом пропаганди та агітації Запорізького обласного комітету КПУ, у 1963–1964 рр. — секретар Запорізького сільського обласного комітету КПУ, а від кінця 1964 до 1973 року — заступник голови Запорізького обласного виконавчого комітету. За його часу було споруджено нове приміщення обласної наукової бібліотеки та обласного архіву, відкрито у Запоріжжі музичне училище, обласний художній музей, Театр юного глядача.
18 вересня 1965 року президія ЦК КПУ 31 серпня і РМ УРСР ухвалили постанову «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва». Острів Хортиця оголошувався Державним історико-культурним заповідником. Микола Петрович захопився ідеєю меморіалу на Хортиці. Наче передчуваючи, що «вічну любов» до України скують московські морози, Шелест казав: «Робіть, хлопці, та швидше!»
Справою свого життя Киценко вважав козацтво: він їздив до Києва, зустрічався зі знавцями козацтва Костем Гуслистим, Оленою Апанович; досліджував архів музею Дмитра Яворницького у Дніпрі; частенько консультувався з краєзнавцями Володимиром Шовкуном і Віктором Фоменком; рився в архівах обласної бібліотеки (там дружина була заступником директора); шукав книжки на «тучах»; написав і видав книгу «Хортиця в героїці і легендах» (1967). 
Цікаво згадував дід Шовкун: « Киценко з рук гарної книги не випускав: давав хазяїну якусь копійку, ні – так забирав. Говорили ми про його «підпільні» вірші, що час їх обнародувати. «Обнародуй – і готуй сухарі,» – невесело пожартував. На другий день після нашої зустрічі о 10-й Киценка не стало». 
21 березня 1973 р. звільнений з посади заступника голови Запорізького облвиконкому у зв’язку із «серйозними методологічними прорахунками», Киценко був звинувачений у націоналізмі; увесь наклад другого видання книги «Хортиця в героїці і легендах» було вилучено з продажу. У 1973 році був начальником облсоюздруку. У 1973–1982 роках — завідувач відділу праці Запорізького обласного виконавчого комітету.
10 травня 1982 року о десятій ранку в Запоріжжі зупинилося серце 60-річного українського журналіста, краєзнавця. Колись Микола Петрович писав про Україну:
Хто вмер за неї, ті пооживають,
І думи їхні маком розцвітуть!
