Він був приречений творити шедеври, такі як «Віють вітри», «Козак виїжджає, дівчинонька плаче», «Ой місяцю, місяченьку, не світи нікому», «Така її доля», «Нащо мені чорні очі», «Думи мої, думи мої». Скільки років ми чули, що це пісні «народні», тобто байстрюки. А батько був-таки…
24 жовтня 1902 р. у Києві упокоївся 69-річний український композитор, піаніст і педагог Владисла́в Іва́нович Заремба.
Він побачив світ 15 (27) червня 1833, м. Дунаївці, нині Хмельницької області. Змалку виховувала природа, українські та польські пісні.
Коли Владиславу виповнилося 13 років, його батьки переїхали в Кам’янець – Подільський. Музики навчався у братів Антона та Йосипа Коципінських у Кам’янці-Подільському. Потім рік стажування за кордоном. У 22 роки – Владислав — органіст у місцевому костелі, викладач гри на фортепіано жив у Кармелітському монастирі.
Від березня 1856 р. Житомир, тут Заремба одружився, знайшлися йому двоє синів і дочка.
Від 1862 року викладав гру на фортепіано та хоровий спів у жіночих пансіонах Києва: Левашовський інститут, Інститут шляхетних панянок.
У творчій спадщині В.Заремби понад 30 пісень на слова Т.Шевченка: «Якби мені, мамо, намисто», «Утоптала стежку», «Якби мені черевички», «Калина», «Така її доля» Є. Гребінки («Ні, мамо, не можна нелюба любить»).
Владислав Заремба – композитор, автор аранжування пісні «Дивлюсь я на небо».
Його син, Заремба Сигізмунд Владиславович — був віолончелістом, композитором та диригентом; Антон – публіцист.
Помер В. Заремба у Києві. Похований на Байковому кладовищі.
