19 серпня 1991 р., понеділок, щоб зірвати підписання Договору про Союз суверенних держав, намічене на 20 серпня, утнули спробу державного перевороту в СРСР.
З 6:00 ранку ефір радіо, телебачення був наповнений музикою «Лебединого озера» П. Чайковського та повідомленнями Державного комітету із надзвичайного стану (ГКЧП) у Москві, який оголосив про взяття влади у свої руки, «хворобу» президента СРСР Горбачова, обмеження прав і свобод задля збереження СРСР. На чолі комітету став віце-президент СРСР Геннадій Янаєв. До складу ГКЧП увійшли голова КДБ Крючков, прем’єр-міністр СРСР Павлов, міністр оборони Язов, глава МВС Пуго, партфункціонери-консерватори – Бакланов, Стародубцев, Тізяков.
Вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем’єр Костянтин Масик, — «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям». Її очолив державний міністр УРСР із питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій Євген Марчук. За регіонами були закріплені «відповідальні».
о 16:00 год. Леонід Кравчук, майбутній президент України, у виступі на українському телебаченні закликав українських громадян зберігати спокій і підкреслив, що надзвичайний стан України не стосується. По цьому заявив про вихід із лав КПРС.
Натомість заколотників однозначно засудили політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження ГКЧП, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та її бойового загону в Україні — КПУ.
Для протидії ГКЧП в Києві українці записувалися до УНСО – Української народної самооборони – парамілітарної організації при УНС (Українській націоналістичній спілці, згодом – УНА).
І тільки увечері, коли показали конференцію ГКЧП, тремтячі ручечки Г. Янаєва, відлягло від душі: з такими руцями історію не роблять.
