20 серпня 1911 р. — Михайло Коцюбинський розпочав роботу над повістю «Тіні забутих предків» про кохання українських Ромео і Джульєтти – Івана та Марічки, з ворогуючих гуцульських родів Палійчуків і Гутенюків.
Написання повісті він розпочав на гребені потайного кохання до Шурочки Аплаксіної, відгук якого прослуховується в лейтмотиві твору.
Влітку 1910 року, повертаючись із Італії, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню і потрапив у «чарівний полон» горян. Письменника зачарував гуцульський край і він приїхав сюди знову, щоб вивчити «незвичайний казковий народ», язичників-гуцулів. Дослідження лягли в основу повісті «Тіні забутих предків» .
Серед роздумів того часу є такий: « Я живу подвійним життям. Одне – явне, таке правдиве та щире відносно дружини, що я навіть би образився, якби вона чи хто інший подумав, що я лукавлю. Друге – таємне, глибоко сховане, як підземні води, які не можуть пробитися наверх. Мені соромно перед дружиною, що дещо таю від неї, тим більш я впевнений – ця натура не може нічого втаїти від мене. Це кришталь, дзвінкий і прозорий. Чи знає вона мене? Вона думає, що знає, а між іншим помиляється. Є сфери почуттів та думок, які залишаються при мені.»
Як не дивно, дружина завжди потай читала всю кореспонденцію Михайла Михайловича, тому й знала про амурні нюанси чоловіка. Саме вона звернулася до чоловіка з проханням, щоб заради родини, дітей Михайло Коцюбинський залишився у сім’ї.
Але важко терпіти «життя без життя» і він пише до Аплаксіної (російською, бо петербурзька панянка по-нашому не хотіла розуміти): « Ты для меня самое дорогое существо. Я привязан к тебе всем сердцем и люблю тебя безумно. Мое чувство похоже на пламя яркое и большое. Я отдаю тебе свое сердце нераздельно. Я чувствую, что во мне что-то поет, что-то окрыляет мысли. Мне хочется всем людям крикнуть в лицо: «Я счастлив! И я едва сдерживаюсь!» Ты наполняешь меня светом и теплом. Я чувствую, что живу только те дни, когда вижу тебя. День, когда не вижу тебя хоть на минуту, считаю пропавшим днем, вычеркнутым из моей жизни. Я не могу, не умею выразить, как я счастлив, что ты у меня есть. Как беден человеческий язык, как мало нежных слов, которые мне хотелось бы сказать тебе…»
