Ну, не люблю я нав’язування думок! Можу обуритися, різонути зайвого. От засперечалися ми про народні пісні. Сусідонька доводить, що це найвища оцінка пісні, яку складав увесь народ.
– Лишенько, де ти бачила, аби «увесь народ» складав пісню? – гарячкую я. – Та пісня, як людина має батька-матір, тобто автора слів і автора музики. А народна – як дитина групового сексу.
– Ну, ти й скажеш! – спромоглася відповісти Хомівна.
– А ти подумай собі! Чому нас позбавляли пам’яті про талановитих авторів, композиторів? От сьогодні день народження Степана Руданського, автора пісні “Повій, вітре, на Вкраїну”. Сьогодні день пам’яті Михайла Петренка, автора слів пісні «Дивлюсь я на небо». Ти ж співала ці пісні! А хто ж композитор?
– Хто-хто? Народ.
– Не зовсім так. Як зараз рашисти стирають з лиця української землі вулицю за вулицею, будинок за будинком, так вони стирають нашу пам’ять про кращих українців. Ми не знаємо, коли народилася, коли упокоїлася авторка музики пісень, ми не маємо жодної світлини композиторки. Відомо, що Людмила Володимирівна Александрова (у шлюбі — Пантелеймонова) —дочка генерала, доктора медицини Володимира Александрова, українського поета.
– Та знаю я її батька! Це ж автор пісні про найбільшу ягоду, що досліджує свій родовід! «Ходить гарбуз по городу»
– Так воно і є. Татусь написав пісеньку про гарбуз.
– Людмила народилася в м. Ізюм. Згодом батько служив у Варшаві, де дівчина закінчила Варшавську консерваторію. Працювала вчителькою музики, разом із чоловіком оселилися в Харкові. Допомагала батькові здійснювати музичне оформлення постановок його п’єс, оперет, зокрема «За Немань іду», «Не ходи, Грицю, на вечорниці». У 1872 році романс «Повій, вітре, на Вкраїну» (сл. С. Руданського, аранжування Владислава Заремби) дебютував на сцені в опереті Володимира Александрова «За Немань іду». Перший грамзапис української пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» було зроблено на французькій фірмі звукозапису «Пате» полтавчанином Тимофієм Піддубним 1910.
Вона написала музику романсу-шедевру «Дивлюсь я на небо» (сл. М. Петренка, аранжування Якова Степового). Її романси звучали по радіо, зі сцен, але їх називали народними піснями… Як склалася доля Людмили Александрової не знаю. Одні кажуть померла під час голодомору, інші, що її розстріляли у харківському Лісопарку.
– Жах! Це ж так забирали дітей «ворогів народу» в дитячі будинки, давали їм інші прізвища, виховували безбатченків-манкуртів.
– Як тут не згадати слова Бєлінського: «плем’я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, великих поетів мають тільки великі народи…».
