11 лютого 1900 у Харкові на «Раді чотирьох» (Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Левко Мацієвич і Михайло Русов) створено першу політичну партію Наддніпрянської України – Революційну українську партію (РУП), голова – Дмитро Антонович.
Постання РУП відбулося у час, дуже подібний до сьогодення, коли інтелігенція переходила від культурницької діяльності (просвітянства) до політичної.
Програмовим документом була промова та брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». У ній проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».
РУП мала осередки (громади) у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, закордонний комітет у Львові. Три тисячі членів.
М. Міхновський ніколи не був членом Революційної української партії (РУП). У 1902 році в зв’язку з гострими партійними протиріччями частина РУПівців на чолі з Миколою Міхновським утворили Українську народну партію (УНП).
У грудні 1905 р на ІІ з’їзді цієї партії лише одна група РУПу стояла за самостійне існування партії, один тільки Микола Порш непохитно тримався позиції національної розбудови України і виголосив реферат, в якому обґрунтував ідею «Самостійної України»… На з’їзді РУП група на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою проголосила необхідність об’єднання національної ідеї з марксизмом. РУП розкололася й перестала існувати, одна з частин перетворилася на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Один з її членів Ю.Коллард писав: “Хоч ця партія і вийшла в світ брошурою «Самостійна Україна», члени партії, що були все ще під впливом російських соціалістичних революційних партій, особливо соціал-демократичної, легко зрадили цьому заповітові. Ю. Коллард робить такий висновок: «Українських Соціал-Демократів треба вважати відповідальними перед історією за нашу національну катастрофу, і, коли вони хотять тепер доказувати свою наступність від РУП, і 30-літній ювілей заснування цієї лицарської партії вважають за своє свято, то це страшний „nonsens“, який зайвий раз показує, що вони й досі не розуміють, яку ролю відіграли вони в українській історії, бо ж вони не були продовжувателями святих ідеалів і заповітів РУП, а були її „гробокопателями“!».
Як час все змінює! Семінарист Семен Петлюра так зачарувався ідеями Міхновського, що вступив до РУП. У 1905 р. проросійські соціалісти Винниченко та Петлюра стали «гробокопачами» РУП. Сплив час – і 1916 року інтендант (комірник) Петлюра вступив на посаду Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду на Західному фронті. Союз було створено для допомоги уряду імперії в організації постачання армії. Службовці носили військову форму і презирливо іменувалися інтендантами, «земгусарами». Після повалення самодержавства Петлюра організував проведення в Мінську українського з’їзду фронту, на якому був обраний головою української фронтової ради.
За кілька місяців разом із самостійником Миколою Міхновським провів військовий з’їзд у Києві. Очільники Центральної Ради не хотіли, щоб керівництво військовим осередком дісталось Міхновському. Цей переполох автономістів-ліваків підніс Симона Петлюру на вершину: 28 червня Петлюру обрали до Генерального секретаріату (уряду УНР) на посаду Генерального секретаря з військових справ. До генерального військового комітету увійшов Микола Міхновський. І тут спрацювала амбітність, побоювання конкуренції Симона Петлюри: після заколоту полуботківців Миколу Міхновського відправили на Румунський фронт.
Залишити відповідь