17 червня 1993 р. у Завидові під Москвою президенти РФ Борис Єльцин та України — Леонід Кравчук підписали угоду щодо розподілу Чорноморському флоту між Росією й Україною (50 на 50).
Напередодні було спільно вироблено принципи розподілу військової техніки, військових частин і флоту, Україні мав відійти весь Чорноморський флот, плюс 3% Північного флоту СРСР. Про Тихоокеанський флот навіть мови не було, а дарма – це ж наш «підшефний флот», бо базується на «зеленому клині», який навіть Японія визнала як «Зелену (Далекосхідну) Україну».
Єльцин був на це готовий, але спрацювали військові та ФСБ. Вони відстояли Севастополь – “город русской славы”, “це надважливий геостратегічний об’єкт впливу на сусідні країни і Європу”; що РФ захистить Крим, бо його безпеці загрожує військова база НАТО в Туреччині.
От і запропонували поділ 50/50 та віддати Україні більшу кількість танків і військових арсеналів. Також на переговорах досягли домовленості щодо стратегічних ядерних озброєнь, поділу активів і пасивів колишнього Союзу РСР (зокрема про передачу Україні частини будинків під посольства та торгпредства). Погодившись на такий поділ, відмовившись від третього в світі ядерного потенціалу (Будапештський меморандум), наше керівництво створило умови для втрати незалежності.
За згодою, ціни на нафту і газ мали підвищуватись до рівня світових поступово, до 1 січня 1994 р. А вже 3 вересня 1993 р. у Масандрі, коли Україні нічим було платити за газ, Єльцин заявив, що готовий купити Чорноморський флот. Кравчук відповів, що готовий продати флот. Після цього міністр Костянтин Морозов подав у відставку; Кравчук погодився на дострокові вибори Президента.
