14-15 березня 1917 р. у Петрограді було створено Тимчасовий уряд, цар Микола ІІ зрікся престолу. Увечері 14 березня в Києві у будинку Євгена Чикаленка зібралося 27 активістів Товариства українських поступовців (ТУП). Вирішили перенести щоденні засідання в український клуб «Родина» (підвальне приміщення на Володимирській, 42). Фактичним керівником клубу «Родина» був енергійний, невтомний Максим Синицький, директор видавництва “Час”.
16 березня 1917-го у Києві відбувся «День свята революції». Пройшла велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. На українському студентському вічі частина молоді заспівала національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Лунали заклики створити керівний орган національного руху й приступити до формування української армії. Того ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.
Ввечері на нараді в українському клубі зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Максим Синицький запропонував створити центр для керівництва українським рухом. Обговорювали назви: сойм, “Об`єднання українських громадських організацій”, “Центральне українське об`єднання”, “Центральна Українська Рада”, але до спільної думки не дійшли.
Коли всі розійшлися, М. Синицькому спало на думку “заочно” повідомити громадськість про створення керівного органу українського руху. Він поділився наміром з редактором Василем Королівом-Старим. З легкої руки Синицького газета “Киевская Мысль” подала інформаційне повідомлення про створення Української Центральної Ради.
Вранці 17 березня 1917 р. кияни зі шпальт „Киевской Мысли” довідалися, що минулого вечора нібито відбулися збори близько 100 представників українських організацій. Як повідомляла газета, збори прийняли назву Центральної Ради, одностайно ухвалили вітати Тимчасовий уряд, усіляко підтримувати нову владу, вжити невідкладних заходів для відновлення української преси, клопотатися перед новим російським урядом щодо задоволення нагальних потреб українського народу.
Це повідомлення поставило провідних діячів українського руху перед фактом: створено Центральну Раду. Увечері 17 березня, коли у активістів закінчився робочий день, в клубі „Родина” відбулися стихійні установчі збори: присутні керівники ТУПу вирішили санкціонувати дії М. Синицького й заснувати Українську Центральну Раду – керівний орган національного руху. “Управа ТУПу, активні громадські діячі та, мовляв, українські нотаблі сиділи в тій маленькій наріжній кімнатці, де стояла машинка Синицького, й обмірковували ближчі кроки, – згадував В. Королів-Старий. – Синицький уже засадив когось за машинку й напівголосно диктував черговий комунікат…”
«З ТУП спільної мови не знайшли, – згадував Дмитро Антонович, – але зробили механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент». Учасники зборів вирішили скликати найближчим часом Національний конгрес, відновити роботу закритої “Просвіти” й відродити видання популярного українського часопису “Рада”.
18 березня УЦР телеграмою повідомила Тимчасовий Уряд, що діяв у Петрограді, про своє утворення та висловили впевненість, що “справедливі вимоги українського народу та його демократичної інтелігенції буде цілковито задоволено”.
20 березня 1917 р. Євген Чикаленко відмовився від пропозиції очолити УЦР. Головою Української Центральної Ради «заочно» обрали Михайла Грушевського. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович.
Для роботи першого парламенту України (УЦР) Євген Чикаленко власним коштом орендував у військової школи льотчиків-спостерігачів приміщення будинку Педагогічного Музею на вулиці Велико-Володимирській, 57. Чикаленко узяв на себе оплату всіх витрат уряду (зарплатню сторожеві, двірникові, друкаркам).
На другому поверсі орендували дві кімнати, лекційну залу, де відбувалися засідання УЦР (Малої Ради, 150 членів) та дві умивальні. За словами М. Грушевського, “Рада для своїх зібрань дістала від міської Думи в Педагогічному музеї нібито дві кімнати, а властиво одну, котра була потім моїм кабінетом, коли Ц[ентральна] Рада заволоділа всім будинком, а друга – се був темний коридорчик, куди виходили двері з усіх кімнат”.
Приміщень бракувало, тому Секретаріат Української Центральної Ради спочатку розташовувався в умивальних кімнатах Педагогічного музею: «На умивальники ми поклали дошки для креслення, яких було багато, і це були столи. Хтось нам пожертвував стару російську машинку, бо українських машинок тоді ще в Києві не було», – згадував керівник Секретаріату Центральної Ради Михайло Єреміїв. Поступово Секретаріат розширився, виробив порядок ведення діловодства в державному апараті. Було створено канцелярію Центральної Ради. Публікували законодавчі документи та здійснювали діловодство українською, російською, єврейською і польською мовами паралельно. 29-річного сина Євгена Чикаленка Левка було обрано на посаду секретаря, а 8 квітня 1917 — членом Малої Ради.
Оскільки всі члени уряду мали основне місце роботи (участь у роботі парламенту не оплачувалася), то засідання починалися о 9-ій-10-ій вечора.
25 березня на Грушевського у Києві чекали: засідання Української Центральної Ради навіть розпочалось із обговорення питання про його приїзд. Було ухвалено, що президія Центральної Ради повинна “привітати М.С.Грушевського в його помешканні, а потім запросити його на збори Центральної Ради”.
Грушевський із 1914 р. перебував у Московії на засланні: Симбірськ, Казань, з вересня 1916 р. – Москва. «Політичний» Грушевський працював у Рум’янцевській бібліотеці (зараз це Російська державна бібліотека). Заслання закінчилося, коли додому Михайлу Сергійовичу зателефонували з поліцейської дільниці і запросили прийти забрати свого паспорта. Після цього Грушевський домігся ордеру на квиток, спакував речі. Суботнім вечором 24 березня 1917 р. виїхав із Брянського вокзалу.
У неділю, 25 березня поїзд мав прибути до Києва. На вокзалі на Грушевського кілька годин очікували Дмитро Дорошенко та Федір Матушевський, але поїзда з Москви не було, і ніхто не міг сказати, коли він прийде. За кілька годин Дорошенко та Матушевський поїхали додому, залишивши шоферів із авто. Ті почекали ще кілька годин і також поїхали спати. Урочистості, що мали відбутися з нагоди приїзду Михайла Грушевського, зірвалися.
Виявилося, у неділю вранці біля Брянська у спальному вагоні першого класу, в якому їхав Грушевський, сталась біда. У сусідньому купе нянька взялася розігріти дитині їжу, але спиртовий пальник упав на підлогу, спалахнула пожежа. Загасити її не змогли, і цілий вагон згорів вщент. Грушевський зумів урятувати два пакунки – дерев’яну коробку та кошик. Рукописи, книги, цінна колекція стародруків XVI-XVII ст., одяг і білизна – все згоріло. Погорільців пересадили у вагон третього класу, переповнений солдатами-відпускниками. Михайло Грушевський, прибув серед ночі, ніхто його не чекав, візників не було. Будинок Грушевського на Паньківській, 9, знаходився недалеко від вокзалу; історик по мокрому снігу пішов додому. Заблукав.
26 березня 1917 р. над куполом Центральної Ради на будинку по Володимирській, 57, замайорів український національний прапор.
28 березня 1917 р Грушевський трохи відпочив з дороги і пішки прийшов до Української Центральної Ради, одразу зайняв місце головуючого, яке вже не полишав до останніх днів діяльності Ради.
Жодної машини парламент не мав. Перше стареньке авто відомий цукрозаводчик подарував Михайлові Грушевському, згодом УЦР розжилася ще на дві машини.
29 квітня 1918 р. Центральна Рада припинила існування.
Залишити відповідь