Акація цвіте

– От скажи мені, чому чоловіки бояться розумних жінок?
– Не всі, Хомівно, далеко не всі. Знаєш, скільки було закоханих у геніальну Ліну Костенко? Красуня ж любила лицарів: старших, красивих і розумних чоловіків. Усі вони увійшли до енциклопедій. Одним із таких лицарів був Микола Руденко.
– А ти звідки знаєш? Він розповідав?
– Ми були знайомі з паном Миколою, але на такі теми не говорили. Микола Сом розповідав, що якось при дружині Руденко прохопився: «У мене з Ліною був романчик». На що всезнаюча жінка відповіла: «Не романчик, а роман». Очевидно, вона знала, про що йдеться. Микола Руденко після війни був секретарем парторганізації СПУ, головним редактором журналу «Дніпро». Депутат Київської міської ради мав квартиру в Києві, службове авто, шофера; дачу в Конче-Заспі. Дружина – викладач медичного інституту, сини.
– Та пам’ятаю я повоєнних чоловіків – півні, покоління переможців: жінок-дівчат багато, а їх одиниці. А красиві, здорові – вааще… ціни собі не могли скласти, – вставила 5 копійок Хомівна.
– От і уяви собі двоє красивих і розумних людей: Ліна та Микола. Дівчина щойно поступила в Київський педагогічний інститут ім. М.Горького (тепер педагогічний університет ім. М.Драгоманова), відвідувала літературну студію журналу «Дніпро», заходи у Спілці письменників, і стежки Ліни Костенко перетнулися з шляхом Миколи Руденка. Вона на десять років молодша – схожа на школярку, він – ас кохання.
– І що було?
– Було тепло в очах, погляди Ліни Костенко та Миколи Руденка вели «настільний теніс розмов» на «Ви», від чого «вогнем мовчання зайнялося», віртуозно відтворені у поезії «Пінг понг». Лаконічною психологічною новелою, в якій легко вгадується прототип – Микола Руденко, є поезія «У Храмах Кабінетної Нудьги». Уявляєш зав’язку – юна героїня боїться звести очі на Миколу Даниловича:
Ти – Шіва. Ти – індуське божество.
Твої реальні образи двояться.
Боюсь на Тебе подивитись, бо
Таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів, як молитов.
Розвиток дій суто діловий «пінг понг»: про те, що за роки військової служби Руденко відвик від рідної мови, що тепер йому легше послуговуватися російською. Зі спогадів Миколи Сома знаємо, що Ліну Костенко називали «наша Ахматова», що вона писала російською та українською. М. Сом називає Руденка «хрещеним батьком» Ліни Василівни, за те, що умовив дівчину забути про білінгвізм і обрати рідну мову.
Ми розмовляєм сухо недарма.
Такі чужі. А ти при всіх натомість
незримо обнімаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
А очі ближніх – зведені курки,
і душі в нас беззахисні, як тири.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон –
самій від себе безвісти тікати.
Микола Руденко був одружений, мав дітей, тому у закоханої дівчини визріло відчайдушне рішення – «Не покличу щастя не моє», «Врятуй мене розлукою і віддаллю».
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.
В.Панченко характеризує особливості інтимної лірики Ліни Костенко: «Бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукавства й розрахунку. У цьому розумінні вони дещо «старомодні» – вірші Ліни Костенко про любов. У них не знайдеш поширеної в модерній літературі сексуальної розкутості, еротичних екзальтацій, буйства плоті. Вони так само «старомодні», як і вічно молоді сонети Данте, Петрарки, Шекспіра, як пушкінське «Я помню чудное мгновенье», як Лесине «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти».
Закохана та кохана лірична героїня Костенко зусиллями розуму та волі зважилася на розрив бурхливого засліплення пристрастю. І її пронизав холод самоти, хоч акація світила духмяними квітами. Холодно душі, яка навіть подумки делікатно звертається до коханого на «Ви».
Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.
Єдина мить – під небом на землі
отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!- Акація цвіте.
Як холодно! Душа за вами плаче.
У «буднях серця» їхні стежки перетиналися, але вони вже були на «Ви», як Ліна Василівна передбачала в поезії «Осінній день березами почавсь».https://www.youtube.com/watch?v=aLtYEKl8jXY

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи,
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити,
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не будем говорити.
Ліна Костенко втекла від коханого, перевелася до Московського літературного інституту імені М. Горького (1952-1956 рр.), де зустріла лицаря, чиє кохання стало «тихим сяйвом» над її долею.