От хоч ти йому скажи: треба перейменовувати вулицю чи ні? – наче до важкої артилерії звертається до мене Хомівна.
– Вам би тока переімєновивать! А я не дам своєй уліци. Ми жилі на Красной. Там на барикадах наші дєди ваівалі, кров пралівали. Я драцца буду, а не дам, – кип’ятився комуніст Петрович.
– А чого її перейменовувати? Хай і буде, – обізвалася я. Хомівна аж рота відкрила, не второпає. – От давайте разом подумаємо. Вулиця Червона у Шевченківському районі спускалася до балки, а за нею що було?
– Що? Машинка та Запордерпед.
– Так, тільки трішки не так. Там були училища та гімназія, у яких училися парубки. А що рекомендувала влада учням?
– Як що? Звісно, вчитися!
– Послухайте звернення Київського генерал-губернатора Д.Бібікова до студентів і знайдіть там слово “учитися”: «Ви, панове, танцюйте, займайтеся картярством, залицяйтеся до чужих дружин, відвідуйте повій, бийте повій, але політикою не займайтеся, інакше вижену з університету». Така політика влади була і в Олександрівську, тому будинки інтимної гостинності були поряд із навчальними закладами. Вдень самостійно працюючі індивідуалки дефілювали по тій стороні вулиці, яка мала парні номери будинків, або у міському саду, що навпроти училища. На одязі вони мали червоний бант – революційне запрошення втамувати гормональну спрагу.
Секс-працівниці, які мали житло для прийому клієнтів, пальчиками крутили ключі, вони коштували до 5 карб. Безквартирні «жриці кохання» могли здійснити інтимне обслуговування клієнта у відокремленому місці на вулиці, в міському саду, в орендованому приміщенні чи в екіпажі за 50 коп.
А ще студенти відвідували будинки з червоними абажурами на підвіконнях, тому й вулиця Червона, бо червоне – то любов, бажання, але не кохання. І ніяких барикад там не було.
– Були барикади там, де райком партії стоїть, – не здавався Петрович.
– Не зобижайтеся, Петровичу, але там не було барикад. Як колись зауважив Станіслав Людкевич, “звеличуючи” досягнення совєтів: «де були борделі – тепер райкоми компартії». Дійсно, Шевченківський райком партії стояв на місці колишнього публічного будинку Софії Якубович. Там, де
«Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі.
І платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Мужчини в сивих пальтах тонуть в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті».
Це був будинок-квартал із якого жриць не випускали, бо його мешканки не мали паспортів, тільки жовтий білет, із яким на вулиці показуватися не можна було.
– Ні, я не проти, може Ваші діди там щось і проливали, але явно не кров…
Петрович потух.
