Петро Нілус

Петро, позашлюбний син міщанки Меланії Словецької, побачив світ 8 (20) лютого 1869 р. у селі Бушени на Хмельниччині у маєтку шляхтича Олександра Нілуса. Оскільки батьки узаконили відносини після народження сина, то офіційно батько вважався вітчимом. Його дід Богдан Нілус – генерал, герой війни 1812 р., тому царським указом хлопчику було надано право носити прізвище Нілус.
З семи років родина Нілуса жила в Одесі. Петро здобував освіту в Одеському реальному училищі св. Петра та Павла. Правда, він не балував учителів своєю присутністю: частенько гуляв собі містом, малював у блокноті. Тож довчився Нілус в училищі до шостого класу і поступив до художньої школи Одеського товариства мистецтв. У 1883–1889 рр. його викладачами були Киріак Костанді та Геннадій Ладиженський, а другом— Євген Буковецький. Петро вважав, що йому повезло з наставниками. Він називав Костанді «наша художня совість», «кращий одеський художник-пейзажист», Нілус писав: «Єдиним своїм учителем вважаю К.Костанді, за що я кланяюсь йому низько». Згадуючи Г. Ладиженського, відзначав: «У Ладиженського, як у всякого гарного учителя, була незамінна риса – він дуже любив розмовляти з учнями, – це і є справжньою наукою. І потім у цих розмовах була та загадковість, “туманна даль”, котра тільки й живить майбутнього художника, заставляє його думати, домагатися правди по-своєму».
У 1890 за рекомендацією школи Нілус поступив до Імператорської АМ (учився у І. Рєпіна). Разом із ним Буковецький відвідував заняття у Петербурзькій Академії мистецтв, але клімат російської столиці погіршив крихке здоров’я юнака. Євген страждав від сильної мігрені, лежав у темній кімнаті по кілька днів підряд, тому теж після року навчання вирішив повернутися до Одеси, працювати самостійно. Учити самобутній талант – тільки псувати, – сказав Нілусу Рєпін. Так із легкої руки Іллі Юхимовича Петро кинув навчання. Він поселився у маєтку Є. Буковецького на Княжій вул., 27, де вів усі бізнесові справи друга. Потім коштом Є. Буковецького вони поїхали учитися у західних майстрів. Відвідали найкращі музеї Австрії, Італії, Мюнхена, Парижа. Буковецький учився в академії Р.Жюльєна в Парижі, Нілус познайомився з імпресіонізмом. Про свої відносини з П.Нілусом Є.Буковецький говорив: «Ми пов’язані дуже довгим ланцюгом і можемо часом далеко віддалятися один від одного, але його ніколи не розірвемо. Так треба і в сімейному житті – не заважати один одному, а, набігавшись, повертатися додому».
У 1890-му Нілус повернувся до Одеси; брав участь у пересувних виставках у Москві та Петербурзі. Художник зізнавався: «Був правовірним передвижником цілих 13 років. Потім почалася еволюція від крайнього реалізму до індивідуалізму».
У 1890 р. К. Костанді організував Товариство південноросійських художників в Одесі; Нілус розробив устав і став його беззмінним секретарем.
Щочетверга чоловіки-художники збиралися в маєтку художника Євгена Буковецького (одеських жінок хазяїн ігнорував). Це були збори Товариства. «Четвергом називали щотижневу нараду південноросійських художників, письменників, артистів… взагалі людей, які люблять мистецтво, веселе проведення часу, товариські гулянки. Після обіду художники виймали свої альбоми, письменники, поети читали свої твори, співаки співали, хто вмів, грав на роялі», — писала В. Н. Муромцева-Буніна.
Петро Нілус жив у маєтку друга. Вони писали полотна, вечорами грали на фортепіано, Петро Нілус прекрасно співав і віртуозно насвистував цілі симфонії.
У будинку Євгена Йосиповича жив перед еміграцією Іван Бунін, про що він згадував: «Переселилися в місто, де нам здав дві дуже гарні кімнати в своєму чудовому особняку Євген Йосипович Буковецький, художник. Прожили ми там рік і майже чотири місяці.»
Тоді Петро Нілус познайомився й подружився з І. Буніним. Їхні поетичні душі були на одній хвилі, про що свідчить вірш Буніна «Самотність» (1903), присвячений другу Нілусу:
Мне крикнуть хотелось вослед:
«Воротись, я сроднился с тобой!»
Но для женщины прошлого нет:
Разлюбила – и стал ей чужой.
Что ж! Камин затоплю, буду пить…
Хорошо бы собаку купить.
Бунін разом з Нілусом побували в Ялті, відвідали дачу Чехова. Письменник познайомив Нілуса з Антоном Павловичем. Майже рік делікатний художник вмовляв Чехова позувати йому. Нарешті була отримана згода. У квітні 1902 р. Нілус почав роботу. Сеанси були недовгими, портрет лишився незавершеним.
Часом Бунін сміявся з друга; у «Галі Ганській» описував Нілуса: «другий Мопассан у справах кохання, пошлейший щиголь – циліндр, горохове пальто до колін, кремові рукавички!» Петро Нілус був одружений із Бертою Соломонівною Липовською (у першому шлюбі Голубовська мала дочку Валю), він займався з дівчинкою малюванням, пізніше вона стала художницею, матір’ю художниці.
Виконав багато творів, присвячених Одесі: «Олександрівський проспект» (1898), «Церква в Ботанічному саду» (1903), «Соборна площа в Одесі» (1905). Написав портрет І. Буніна (1917).
У грудні 1919 р. Петро Нілус евакуювався з Одеси, дружина з дочкою лишилися в Україні; спільних дітей Петро та Берта не мали. Художник жив у Болгарії, Австрії. Наприкінці 1923 р. оселився в Парижі, винаймав майстерню на вулиці Жака Оффенбаха, 1. Жив у одному будинку з Іваном Буніним, який називав Нілуса «найближчим, вроді брата». Бунін називав Петра Нілуса поетом живопису, першокласним колористом. Їхній дружній союз тривав 45 років.
Писав пейзажі Парижа та натюрморти. Створив «Білу серію» натюрмортів. Пасербиця Валентина Голубовська писала: «успіх цієї серії приводить до того, що близькі до нього художники називають його білу фарбу “білим Нілусом”». Як тут не згадати М. Врубеля, закоханого у білий колір і його двадцять відтінків?!
«Білий Нілус», «білий Бунін», вірш «Білий колір» (1915):
Пустынник нам сказал: «Благословен Господь!
Когда я изнурял бунтующую плоть,
Когда я жил в бору над Малым Танаисом,
Я так скорбел порой, что жаловался крысам,
Сбегавшимся из нор на скудный мой обед,
Да спас меня Господь от вражеских побед.
И знаете ли чем, какой утехой сладкой?
Я забавлял себя своею сирой хаткой,
Я мел в горах нашел – и за год раза три
Белил ее, друзья, снаружи и внутри.
Ах, темен, темен мир, и чувствуют лишь дети,
Какая тишина и радость в белом цвете!»
Нілус провів персональні виставки в паризьких галереях G. Petit (1924), J. Charpentier (1924), M. Bernheim (1926), Zak (1934), у власній майстерні (1929), виставлявся в салонах. Акварель «Концерт» (1921–1922) і картина «Натюрморт на столі» (1932) придбані для Люксембурзького музею Парижа.
23 травня 1943 року в окупованому Парижі упокоївся 74-річний Петро Нілус – живописець і літератор. Смерть Нілуса для Буніна була незагойною раною. Через три роки Нобелівський лауреат написав «Пам’яті П.О.Нілуса»: «Нынче 23 мая, третья годовщина со дня кончины моего многолетнего друга художника Петра Александровича Нилуса, и мне хочется напомнить об этом богато одаренном и прекрасном человеке». «Он был тонким знатоком музыки, обладал чуть ли не абсолютным слухом; пленял всех знавших его добротой, благородством, вечной молодостью сердца».
Роботи Петра Нілуса зберігаються в Луврі, в софійській Національній галереї живопису, в празькому Музеї російської культури та історії, в вашингтонському Університеті Джорджтаун; у художніх музеях Одеси та Дніпропетровська.