В останні роки я часто чую слово «аристократ» – від французького влада кращих. Аристократами називали титулованих осіб: монархів, князів (принців), баронів, графів, для яких честь не була пустим словом. Саме аристократи на бойових конях вели воїнів вперед: князь Байда Вишневецький, Богданко Ружинський, граф-козак Ревуха (Ржевуський). Тому окупанти вичавлювали всі аристократичні українські паростки. Хочу згадати останнього чоловіка з роду князя Володимира Великого.
Молодша дочка Михайла Старицького 22-річна дворянка Оксана потрапила до Лук`янівської в`язниці за участь у демонстрації протесту. Тоді, коли у Петропавлівській тюрмі спалила себе Марія Ветрова. У сусідній камері був 24-річний Іван Стешенко, два тижні вони бачилися на прогулянці арештантів. У Лук’янівці, на арештантському подвір’ї, Іван освідчився Оксані у коханні, вони вирішили побратися після ув’язнення. Потім випустили Оксану, але Івана довелося чекати півроку. Іван Стешенко – випускник словесного відділення університету, перекладач із шести іноземних мов, поет вийшов на волю з «вовчим білетом»: звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві….
За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність нащадка Володимира Великого Старицький називав дочку князівною. З коханим князівна Оксана пішла під вінець. У Києві в будинку Старицьких 5 липня 1898 р. побачила світ їхня дочка Орися (Ірина). З дев’яти місяців дівчинка почала розмовляти, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку. Молоді працювали на хуторі Миколи Садовського та Марії Заньковецької, зрідка буваючи в Києві. Після повернення до Києва І.Стешенко став членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора-Літописця, секретарем Українського Наукового Товариства у Києві, дійсним членом НТШ (з 1917). Син Яросла́в Іва́нович Стеше́нко народився 6 квітня 1904 р. у Києві. Із 1909 року Іван Стешенко – секретар М.Грушевського,
Влітку 1918 р. Іван Матвійович Стешенко, лауреат премії Петербурзької АН, перший міністр освіти УНР відмовився від посади в міністерстві Павла Скоропадського, натомість пристав на пропозицію засновників Кам’янець-Подільського державного українського університету посісти місце професора. Напередодні переїзду з Києва до Кам’янця-Подільського Іван Стешенко разом із сином вирішив відвідати рідну Полтавщину. Пізно увечері 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним Ярославом приїхали до Полтави, яка у липні 1918 року перебувала на території гетьманської Української Держави. На вокзалі вони не знайшли візника, тому пішли до знайомих на ніч. На розі Куракінської вулиці на очах Ярослава двома пострілами з револьвера більшовицький агент Башловка смертельно поранив міністра. На другий день вранці Іван Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті. Син був у шоковому стані, довго не міг говорити, потім, коли здатність говорити повернулася, затинався.
Вдова Стешенка залишилася із сином та дочкою на руках. За часів Центральної Ради Оксана Стешенко видала дитячу читанку «Рідні колоски», при Директорії була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, згодом працювала в Українському Червоному Хресті.
У 1921 р. сімнадцятирічного Ярослава Стешенка вперше заарештували за звинуваченням у причетності до контрреволюційної організації, але незабаром юнака відпустили, бо не було доказів будь-якої його вини. Це повторилося 1923 року. А у перервах між арештами спокійний, флегматичний Ярослав працював у науково-дослідному інституті книгознавства в Києві, згодом — на посаді секретаря журналу «Бібліологічні вісті». У 1928 р закінчив Київський інститут народного господарства. Від 1929 року науковий співробітник Українського наукового інституту книгознавства. Відомий бібліограф, книгознавець уклав «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (із чотирьох тисяч назв!); бібліографію книжок і статей про українське мистецтво, монографію про художника Георгія Нарбута, Сергія Маслова, бібліографію друку для дітей.
Нащадка князя Володимира Великого, онука Михайла Старицького заарештували 1929 року у справі Спілки визволення України, але Ярослав одразу рішуче заперечив свою належність до будь-яких антирадянських підпільних угруповань. І переконливо доводив слідчому абсурдність наклепів. Через деякий час справу передали на розгляд так званої київської трійки з попереднім вироком — 10 років заслання. Проте «трійка» після розгляду слідчих матеріалів не знайшла складу злочину і постановила звільнити Стешенка з-під варти.
Старша дочка Софії та Михайла Старицьких – Марія – актриса, режисер, викладач Київського музично-драматичного інституту, заслужений професор не була репресована. Марія Старицька з жахом спостерігала за всім, що відбувалося з родиною, не витримала нервового напруження: в 1930 році померла від серцевого нападу.
У 1933 р. Ярослава затримали у Харкові, де на той час працював у Книжковій палаті, під час розслідування загадкової справи «Археологів — Жупанів». У ній використано матеріали чотирирічної давності, вийти з в’язниці Ярославові не пощастило, був засланий до Казахстану. У 1936 р. в Уральську засуджений до п’яти років концтаборів. Хтось із політв’язнів згадував Стешенка у бухті Нагаєва 1939 року — це була остання звістка про Ярослава Івановича.
На Колимі, не витримавши нелюдських умов життя, 11 березня 1939 року загинув Ярослав Стешенко. Матері про це так і не повідомили… Реабілітований посмертно 1956 року.
Оксану Стешенко заарештували в перші дні війни 1941-го водночас із сестрою Людмилою. Дорогу до Казахстану Оксана Михайлівна пережила, але наступного року закінчила життя в якомусь із концтаборів.
Остання з роду Старицьких — Ірина Іванівна Стешенко (1898—1987) — актриса театру “Березіль”, відома перекладачка, публіцистка й нескорена українська патріотка, попри всі бурі, що переслідували родину Старицьких, зберегла унікальний багатотисячний родинний архів і подарувала його Україні.
Залишити відповідь