8 червня 1837 народився Іван Крамськой у козацькій слободі Нова Сотня, яка знаходилася тоді на околицях Острогозька. Саме прізвище художника свідчить про те, що колись його пращури мали справу з крамом (у російській таке слово відсутнє), можливо, займалися торгівлею («крамарювали»). Дід Федір був військовим поселенцем, служив волосним писарем. Батько Микола служив в Острогозькій міській думі столоначальником і отримував 10 рублів за місяць. Мати – Настасія Іванівна Бреусова, старовинного козацького роду. У родині було п’ятеро дітей: троє хлопців (Іван був найменшим) і двоє дівчат, які рано померли. Своя хатина, вишня біля ґанку – основні спогади дитинства – вулиця: влітку річка, взимку гірка та санки. Років із семи сіроокий Ванько почав малювати геть усе і на всьому. А ще він знайшов у льосі глинище – і почав ліпити козаків.
Батька бачив мало, бо той крім роботи ще підпрацьовував у гільдії – це дозволяло не бідувати. Та любив Микола Федорович прикластися до оковитої, любив прискіпуватися до всього.
Коли Ванькові було 12, батько помер, його посаду в думі посів старший брат Михайло і теж служив до останнього дня життя. Середній брат Федір був учителем підготовчих класів повітового училища.
Перші букви та цифри Ванько вивчив у хаті сусіда 1844-го року, там же прочитав Псалтир. А потім – училище, де був першим учнем. Так хотілося учитися в гімназії, але грошей бракувало… З того часу заздрив освіченим людям, казав про себе: «Я самоук у всьому, крім грамотності». З 14-ти років худенький сором’язливий Ванько пішов на свій хліб: служив писарем у думі. Був віртуозом каліграфії, малював французьким олівцем, запоєм читав книжки. Друг середнього брата, фотограф Тулінов любив малювати, він поділився з Іваном фарбами.
Нарешті мати відвезла хлопця у Воронеж, до кращого іконописця, підписали контракт на шість років. Та замість навчання Ванькові дісталася важка робота. Через три місяці з великим скандалом мати забрала сина. Старший брат аж ніяк не хотів годувати Івана. І раптом у 16 років Ванько став Іваном Миколайовичем: його прийняв ретушером на роботу фотограф-вихрест Яків Данилевський. Робота Крамського так сподобалася хазяїну, що він забрав юнака з собою у Харків.
Довелося Іванові прощатися зі своїм першим коханням.
Важкою була служба у Данилевського, пробував Крамськой брати уроки акварельного живопису у Безперчого, але не знайшов спільної мови. Три роки служби, постійні поїздки. Нарешті після сварки Крамськой кинув службу та подався у Петербург. Там він дуже швидко став «богом ретуші», добре заробляв на портретах, навіть дозволив собі всупереч усім – одружився з Софією Прохоровою. Софія була на три роки молодшою, жила у цивільному шлюбі з одруженим художником Поповим. Крамськой сказав собі: «Я не зачарований, я не закоханий, я просто люблю, бо Сонечка – рідна душа» і завів шестеро діточок. 
Подружився 30-річний Крамськой із 19-річним геніальним хлопчиком Федором Васильєвим. Зважився Крамськой поступити до Академії мистецтв. Там Іван чекав побачити храм і «полум’яні промови професорів», але розчарувався… За свої студентські роботи Іван Крамськой одержав золоту медаль Академії, але бунтівний характер усе зіпсував Крамському. 
У рік закінчення навчання у Академії Крамськой очолив «бунт чотирнадцятьох», коли 14 випускників відмовилися писати дипломну роботу на задану тему, покинули Академію без дипломів, орендували квартиру на Василівському острові, організували Товариство пересувних художніх виставок і почали творити. Серед передвижників було багато українців – Микола Ґе, Архип Куїнджі, Олександр Литовченко, Ілля Рєпін і Микола Ярошенко. 
Перша виставка «передвижників» відбулася 1871-го р. і Крамськой представив свою картину на українську тему – «Русалки. Травнева ніч», перша з низки задуманих полотен, якими Крамськой думав ілюструвати «Вечори на хуторі» Миколи Гоголя. Того ж року Іван Крамськой створив портрет Тараса Шевченка. Після перебування у Петербурзі та Москві пересувна виставка поїхала до Києва та Харкова. 
Вирішив Крамськой заробити на портретах і побувати за кордоном за власні кошти. Побував у 1876 р. у Відні, Трієсті, Римі, Неаполі, прожив кілька днів на розкопках у Помпеї, далі Марсель і Париж. У столиці Франції Крамськой зупинився у Боголюбова, який поїхав на літні екскурсії та віддав свою майстерню. Крамськой у Парижі зустрівся з Рєпіним та Савицьким, з Верещагіним.
Та в три погибелі його скрутили відомості з дому: у жовтні 1876-го від скарлатини помер улюблений син Марко, у важкому стані був Іван (помер у 1879-му). Він уявив стан дружини, дорогих йому дітей – кинув новісіньку майстерню і повернувся в Петербург («Залишатися було б злочином», – написав він Третьякову). Знову підробітки остогидлі портрети, але гроші текли з рук, наче вода в пісок. Побудував собі майстерню, але сирий барак із сьомої ранку до вечора забирав здоров’я. Так почалася його стенокардія. У 1879-му інфаркт, подих могили змінили Крамського: у нього завжди на першому місці було мистецтво, тепер – рідні. Після інфаркту він почав відкладати гроші для родини, адже крім своїх чотирьох дітей утримував двох братових сиріт. Тоді ж створив портрети кожного члена родини. 
Син Анатолій. 
Дочка Софія, якій він давав уроки малювання. 
Син Микола.
Гордий художник, який звик допомагати іншим, із 1880 р. розсилав листи багатіям: «Я продаю себе, хто купить? Візьміть мене в оренду за тисячу рублів за місяць!» Не взяли…
А серце відмовлялося працювати: розширена аорта стукала у друге ребро, різкий біль розривав груди, руку, лікоть… Сухий кашель часом трусив хворого. Жив на морфії, писав остогидлі портрети, щоб заробити хоча б вісім тисяч на рік. 
І творив: 1883-го – виспівав «Невідому». Сім років він працював над полотном про материнське горе своєї дружини – 1884-го виставив «Невтішне горе». Третяков придбав цю картину. Художник любив усіх і прощався з усіма…
Вранці 5 квітня 1887-го 50-річний Крамськой весело й бадьоро упродовж шести годин писав портрет доктора Раухфуса, вів жваву розмову. Та ось художник зупинив свій погляд на лікареві, похитнувся і упав прямо на палітру. 
