Бог танцю – Серж Лифар мав найвищі нагороди: «Оскара», «Золотий черевичок», але не мав громадянства. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», — говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль запропонував йому стати громадянином Франції, Лифар відповів: «Я — українець і цим пишаюся». Він так і лишився «персоною без громадянства» — не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції — забули».
Він благословився у світ 2 (15) квітня 1904 р. у Києві на Тарасівській у сім’ї службовця водного департаменту. Радо проводив свій час у Канівському маєтку бабусі й дідуся; переглядав грамоти, які українські гетьмани підписували Лифарям. У шість років дитинство Сергійка закінчилося: почалося навчання у гімназії (пл. Франка, 5, напроти театру) та студії з співу у регента Алішевського. Із початком першої світової у приміщенні гімназії відкрився лазарет і кожного дня по годині хлопці доглядали поранених. Згодом війна перейшла в революцію. Київ переживав арешти, обшуки. 101-річного дідуся більшовики арештували, а бабуню вбили. Аби дати відсіч завойовникам, підлітки-гімназисти утворили юнкерський загін, але червоні його вирізали. Сергія тоді було поранено в руку, що поховало мрію про кар’єру музиканта. Під час голоду батьки Лифаря опинилися на Байковому.
До 1921 року Лифар навчався в балетній студії сестри Вацлава Ніжинського – Броніслави. Коли ж вона емігрувала, упродовж 15 місяців Сергій самотужки працював у пустому залі. Нарешті з Парижа прийшла телеграма, де було запрошення до театру Дягілєва. 13 січня 1923 року у Парижі зустрілися Дягілєв і Лифар. Настав час цілодобової роботи: готельна кімнатка Сержа була маленькою, тому він проводив репетиції на вулиці, немало дивуючи цим парижан. Далі були місяці навчання в Мілані в школі Чіккетті.
Настав зоряний 1925 рік, коли двадцятилітній хлопчина кордебалету зріс до прими.
Чотири роки у трупі Сергія Дягілєва принесли Лифареві світову славу. Нарешті на Італійському бульварі в ресторані капуцинів у присутності світил мистецтва Дягілєв сказав: «Мені більше нічому тебе вчити!» Восени 1925 р. Лифар і Дягілєв здійснили спільну молитву на могилі св. Антонія Падуанського – з цього дня їх стосунки були освячені; вони селилися разом в номерах готелів… Свою знамениту колекцію Дягілєв подарував Сержеві. Смерть учителя була ударом для киянина. Серж ніколи не забував свого друга: кожного року у день пам’яті приїздив на могилу Маестро, 1966 року він домігся, щоб у Парижі ім’ям Дягілєва назвали площу. А вже друг Сержа – Едуард Фальц – Фейн – після смерті Лифаря викупив дягілевську частину Сержевого архіву і подарував її Україні.
В житті Лифаря були складні відносини з безнадійно закоханою балериною Ольгою Спесивцевою, коли їй стало відомо, що Серж «жовтим цвіте, а блакитним пахне», вона збожеволіла. 
Доля звела тоді Сержа із Коко Шанель. Старша за Сержа на 22 роки вона була його добрим другом, не раз матеріально рятувала.
1929 р. українець відмовився очолити російський балет. Він погодився на пропозицію директора Гранд-Опера Жака Руше стати хореографом і балетмейстером французького балету. 30 грудня балет Сержа Лифаря «Творіння Прометея» на музику Бетховена мав такий тріумф, що Жак Руше оголосив: «Довіряю вам долю французького балету.» Серж Лифар заснував у Парижі Університет танцю й викладав у ньому. За 28 років роботи у Гранд-Опера Лифар створив свою систему виховання танцівника, написав і поставив 200 балетів, серед яких «Над Дніпром» на музику Сергія Прокоф’єва. Легендарний балет «Політ Ікара», де замість музики був бій барабанів, Лифар замовив і поставив власним коштом. Але слава не змінила українця. Він жив у скромному готелі, мав номер геть завалений книжками; з фортепіано, на якому любив грати; з мольбертом, бо захоплювався малюванням; навіть у кімнаті Серж носив старенький берет. Харчувався Лифар тільки кавою та цукром.
Із початком війни дирекція Гранд-Опера втекла, нова влада призначила Сержа Лифаря директором. Він погодився і врятував храм мистецтва від пограбування, не дав вивезти ні картин, ні майна. Відомо, що Гітлер запрошував Лифаря на аудієнцію, але Серж ухилився від зустрічі. Згодом «патріоти» оголосили Сержа Лифаря зрадником і винесли смертний вирок. 1944 р. Лифар виїхав до Монако, де керував трупою «Нуво балле де Монте-Карло». На щастя, розлука з Парижем була недовгою: після зустрічі з генералом Де Голлем маестро повернувся. Він приходив у театр о восьмій ранку, а йшов опівночі, працював без асистента. У 1947 р Лифар заснував у Парижі кафедру хореографії, із 1955 р. – вів у Сорбонні курс історії та теорії танцю. Українця обрали членом Французької академії.
Красивий, гарної статури, справжній світський лев, дехто казав: «Нарцис». Роки не псували Лифаря, його портрети не сходили з обкладинок газет і журналів. Прекрасний оповідач, якого можна було слухати годинами; чутливий, емоційний. Щирий, простий, інколи від бурхливої радості вдавався до глибокого суму. Лифар писав: «Я завжди маю рацію, навіть, якщо помиляюся. Я людина слова та діла. У мене дуже закритий і нелюдимий характер. Я ніколи не мщу за себе. Моя помста – це мої перемоги. Я не гонористий. Але дуже горда людина. Я завжди страждаю мовчки. Не ревнивий. Завжди розлучаюся з мерзотниками. Прощаю всім усе. Але, на жаль, не забуваю ніколи». Серж був людиною забезпеченою, але так і не спромігся купити в Парижі ні будинку, ні квартири. Він вважав за краще жити в дорогих шикарних готелях, Сержа Лифаря мало обходив побут. Він віддавався колекціонуванню книг, картин, рукописів, театрального реквізиту, поповнюючи колекцію, подаровану йому Дягілєвим. Подарувала доля Сержу Лифарю і вірну кохану дружину – шведську графиню Ліліан Алефельдт Лаурінг. 
У 1955 році вона подарувала своєму Ромео черевичок із щирого золота, який зберігали у банку Швейцарії.
1958 року французький балет гастролював у СРСР, а Сержеві (Голові Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО) відмовили у візі. Пізніше він чотири рази відвідував Радянський Союз, подарував 12 рідкісних видань: автографи Пушкіна, Лермонтова, Шаляпіна і одержав цінний сувенір – пластмасовий супутник за 52 копійки.
Г.Тютюнник, який спілкувався з Сержем у Парижі в шістдесятих роках, згадував, що Лифар говорив і українською мовою, навіть якось зустрів своїх гостей в українському народному костюмі.
1971 р. упокоїлася Габріель Шанель. 88-річну Коко поховали у Лозанні, а поряд із білим квадратом лишили величезний шмат землі. Там мав бути Серж Лифар.
У 80 років маестро зліг, але відмовився від лікарні. Серж Лифар багато писав лежачи (за життя написав 20 книг із хореографії, мемуари), точно визначив день і час свого відходу, але не втрачав гумору, підтримував дружину.
Золотий черевичок, прикрашений брильянтами, Орден Почесного Легіону, він заповів Україні. Останні слова Лифар сказав лікарю: «Рауле, я не боюся померти, я ніколи не спекулював, я тільки любив.»
Серед паперів чоловіка мадам Лифар знайшла запис про бажаний напис на могилі й місце останнього притулку. Та графиня ревнувала чоловіка й на тому світі, тому могила маестро з’явилася не біля Коко, а на цвинтарі Сент-Женев’єв де – Буа біля Парижа із словами на надгробку: «Серж Лифар із Києва”.
