Київський поляк, католик, художник Вільгельм Котарбінський більше 30 років прожив у Києві, вісім із них працював над розписом православного Володимирівського собору; був засновником Товариства київських художників; учителем Великої українки – Марії Башкірцевої, про що вона писала в «Щоденнику»; українська мисткиня Олена Прахова навчалася у Котарбінського акварельного живопису, вишивала картини за його проектами.
Вільгельм (Василь) Котарбінський народився 30 листопада 1849 р. у м. Неборуві Варшавської губернії, там і пройшло його дитинство. Батько Олександр родом із збіднілих польських шляхтичів, служив управителем маєтку магнатів Радзивіллів, а його мати – Леокадія Вейсфлок — мала німецьке коріння, була на 10 років молодшою за чоловіка. Освіту майбутній художник здобув у Варшавській гімназії (1867–1871) та на вечірніх заняттях у Рафаїла Хадзевича (Гадзієвича) у школі Товариства заохочення красних мистецтв. У Варшаві дядько Вільгельма балував племінника; підтримував бажання хлопця стати митцем. Коли ж майбутній художник написав патріотичну батальну картину, що сподобалася дядькові і той «купив» її, і повісив у себе в кабінеті.
З батьком юнак мав проблеми: бо Вільгельм – студент Варшавського університету у дев’ятнадцять років закохався у свою двоюрідну сестру й остаточно вирішив стати художником. Татко був явно проти: одружитися з кузиною не дозволяла католицька церква, а бути художником − «це не справа шляхтича». Коли ж родина, щоб бути від гріха подалі, видала дівчину за нелюба, В. Котарбінський зважився на вчинок: кинув університет, зібрав свої речі, позичив у дядька трохи грошей і поїхав до Рима.
До Італії 23-річний В. Котарбінський їхав, знаючи тільки польську, російську та латину, яку вивчав у гімназії. Російська, як завжди, не була потрібною, а латина допомогла йому не тільки засвоїти італійську, а й вивчити її бездоганно. Першу ніч у Римі юнак провів на вулиці, бо так захопився чудовим краєвидом, стародавніми руїнами, що заблукав і не зміг згадати дорогу до готелю. У 1872 р. Котарбінський вступив до римської Академії Св. Луки, де навчався під керівництвом Франческо Подесті (1800-1895). Від Товариства заохочень красних мистецтв він отримував стипендію у розмірі 200 рублів. Підпрацьовував В. Котарбінський приватними уроками: у Неаполі 1876 р. він познайомився з Марією Башкирцевою і вона була серед його учениць. Після Академії, Вільгельм залишився у Римі, де прожив більше п’ятнадцяти років.
Всякого скуштував художник-романтик у вічному місті. Спочатку були унікальні злидні: не було чим платити за готель, тому Вільгельм винайняв майстерню, де були тільки стіл, поламаний стілець та погризений мишами великий манекен. На ніч він перевертав стіл, прив’язував до ніжок своє єдине простирадло і спав у імпровізованому гамаку. Доводив голод: одного разу Котарбінський зважився поцупити булку й запивати її водою з фонтану. Такі «статки» привели В. Котарбінського до голодного тифу. Хворого на ношах трунаря принесли до братів Олександра та Павла Свєдомських. Вони звернулися лікаря Вендта (німець прибалтійського походження) і врятували художника. З цього часу троє поляків-художників були щирими друзями: деякий час Вільгельм Олександрович працював у майстерні Свєдомських, згодом брати допомогли В. Котарбінському обладнати власну майстерню, де він і жив. Не заздрість і конкуренція, а чесна співпраця об’єднувала їх. Наприклад, у Третьяковській галереї є робота П. Свєдомського «Вулиця в Помпеї», на якій фігури рабів написані В. Котарбінським, деякі розписи Володимирського собору вони виконали разом. У 1887 му брати запросили В. Котарбінського в Київ, де почались роботи у Володимирівському соборі.
У 1888 р. художник повернувся на батьківщину; згодом у Варшаві одружився з кузиною, котра була вдовою після першого шлюбу, і оселилися у маєтку Кальськ у Слуцькому повіті Мінської губернії. У маєтку В.Котарбінський обладнав велику, простору майстерню, з якої майже не виходив, забуваючи навіть про їжу. Вечорами, коли не можна було працювати фарбами, малював вугликом або олівцем ескізи.
Через деякий час шлюб став фіктивним, кузина залишилася у своєму маєтку поблизу Вільно, а Вільгельм Олександрович повернувся до Києва, де оселився назавжди.
У 39 років Котарбінський вперше приїхав до Києва і закохався у місто. Часто В. Котарбінський приїжджав до Києва, де прожив більше 30 років. Спочатку проживав у номерах Кане на Фундуклеївській (вул. Хрещатик 40/1), готель «Метрополь», а згодом — у готелі «Прага» (тепер один із корпусів готелю «Санкт-Петербург», що знаходиться на вул. Володимирській, 36). У двокімнатному номері «Праги» Котарбінський жив роками, там обладнав собі майстерню.
Упродовж 8 років художник розписував Володимирівський собор. Як католик Вільгельм Олександрович не був допущений до самостійних робіт, а працював під наглядом П. Свєдомського. Потім розписав палац Терещенка, де зараз знаходиться музей Т,Шевченка; художник виконав на плафоні над сходами великі чотири пано на билинні теми, а у залі — «Амур і Психея» значно меншого розміру. У палаці Ханенків створив 13 пано.
У 1893 р. разом з В. Галімським, Є. Вжещем, Я. Станіславським та Я. Урсин Замараєвим заснував Товариство київських художників. Брав участь у численних виставках.
Вільгельм Олександрович був запеклим шахістом і майже весь свій вільний час проводив за грою в шахи. Добра, м’яка людина інколи була непохитною. Так було, коли Павло Третьяков вирішив купити картину «Внесок вдовиці», і попросив художника змінити свій підпис латинським шрифтом на кириличний. Але Вільгельм Котарбінський (як і Г. Семирадський, до якого також звернувся П. Третьяков з таким проханням) не зважаючи на те, що однією з умов визнання художника в Росії була наявність його робіт у Третьяковській галереї, категорично відмовився: «Я завжди так підписуюсь і заради грошей переробляти свій підпис не буду. Ви купуєте картину, а не мій автограф».
Під час громадянської війни готель «Прага» тричі займала більшовицька комендатура. Усіх мешканців виселяли, тільки Котарбінського, який принципово не зачиняв двері своєї кімнати, не займали. Та у 1920 р. Котарбінському довелося залишити готель. Він прийняв запрошення Емілії Львівни Прахової перебратися до них.
Помирав Вільгельм Олександрович від старечого склерозу і паратифу. Лікуватися він не любив. Добрий шахіст постійно відвідував шаховий клуб у ресторані готелю «Кане». Кожного ранку В. Котарбінському ввижалося, що хтось приходить до нього в кімнату, грає з ним у шахи «всліпу», без дошки; кожного разу програє і мовчки виходить.
Останнє полотно Котарбінського — портрет Емілії Прахової. Через кілька днів настало 4 вересня 1921 р. Вранці Олена Прахова, дочка Емілії, принесла Вільгельму сніданок. Художник при повній свідомості попрощався з Емілією та Оленою Праховими. Сказав, що йому вже пора, бо сьогодні він програв незнайомцю у шахи.
Похований Вільгельм Котарбінський на Байковому кладовищі на першій польській ділянці в новій частині цвинтаря.
Залишити відповідь