– І хто вам не давав говорити укрАїнською? – кинула мені Софочка питання, яке нам часто задають і ніколи не слухають відповіді.
– Як хто? – ошкірилася я, – Ваш цар-батюшка!
– Цар??? І кому він заборонив?
Звісно, імператор. А противником був Миха́йло Па́влович Миклаше́вський із відомого полковницького роду.
– Десь я чула це прізвище, – нерішуче вставила Хомівна.
– Звісно, чули. Полковник Михайло Андрійович Миклашевський побудував трапезну Видубецького монастиря; у с. Будища на його кошти споруджено трапезні з теплою церквою Успіння. Сенатору Михайлові Миклашевському належали землі с. Білозірка біля Запоріжжя.
Народився Миха́йло Па́влович Миклаше́вський у Деменці на Стародубщині, служив у гвардійському полку в Петербурзі (1775-89), у 1789-92 роках — полковник стародубського карабінерського полку, герой Римницької битви. У 1797 році був призначений волинським і чернігівським губернатором, жив у Чернігові, але 1800 року усунений імператором Павлом І із посади. За що? За вживання в донесеннях невластивих у російській мові («несвойственных в российском языке») слів. Гадаєте, матюччя? Ні, губернатор, прихильник ідеї політичної автономії України, спілкувався рідною мовою. За що його цар і звільнив. А у нас в Запоріжжі якою мовою послуговується мер, губернатор? Правильно, рашинською. А хто їх за це звільнив?
– Та ніхто!
– Отож бо й воно! Правда, велика Росія, а розуму в ній кіт наплакав; нікому було працювати. Тому в 1801 році М.Миклашевського знову поставили на чолі управління Новоросійським краєм, губернатором Катеринославщини, сенатором. Миха́йло Па́влович склав проект відновлення козацьких полків у Лівобережній Україні. Після відставки оселився у своєму маєтку Понурівці, де утворив осередок українського культурно-політичного життя: утримував власним коштом українську школу та церкву. Виховав Михайло Миклашевський разом із дружиною Настасією з роду Бакуринських синів українцями.
