Михайло Драгомиров

Уособленням військової мудрості був Михайло Драгомиров, український генерал на бездержавному полі.
Його прадід Антон Драгомирецький із Єзуполя у 1734 р. переїхав на під російську Україну. Через 5 років одружився з дочкою козака Матвія Моцкевича, переселився до с. Рябці (Стародубщина). Незабаром у них з’явився син Іван. Коли Антон із дружиною померли, малого Івана забрав дід Моцкевич – виховав козака. У 1761 р. під прізвищем Моцкевич Іван потрапив до російського війська. У 1786 капітан Драгомирецький-Моцкевич отримав дворянство, а через два роки змінив прізвище на Драгомиров.
На хуторі під Конотопом оселилися відставний майор кавалерії Іван Іванович Драгомиров (*1804 р) і його дружина Ганна Балюра. Скоро у них народилися донечки Олена і Калісфена Тут 20 листопада 1830 р. знайшовся син Михась, потім Іван. На хуторі пройшли дитячі роки чотирьох малих Драгомирових.
Початкову освіту Михась здобував у Конотопському повітовому училищі, його другом-однокашником був Санько Лазаревський.
Потім був дворянський полк Петербурга, через три роки лейб-гвардія Семенівського полку. Продовжував навчання у Академії Генерального штабу. У 26 років Драгомиров закінчив Військову академію так успішно, що його ім`я золотом записали на мармурову дошку (а було там два імені, обидва українці: М. Драгомиров і М. Шидловський).
Ще за життя батька Михайло відмовився від спадщини на користь сестер, але батько, прагнучи зберегти за своїм родом хоч якусь частину землі, наполіг, аби син одержав хутір із 140 десятинами землі.
Служив у Генеральному штабі. Захоплювався Михайло вивченням і розробкою теорії військової тактики, написав першу розвідку про історію десантування військ. У 1858 штабс-капітан отримав відрядження за кордон для збирання відомостей про військові сили інших держав. Побував у Пруссії, Бельгії, Франції, Італії, Алжиру.
З 1860-го помічник професора Академії Генштабу. Молодого здібного лектора помітили і при царському дворі: 1861 року його запросили читати лекції з історії та військової тактики великим князям Миколі, Олександру та Володимирові.
З 1863-го – професор. Драгомиров видав книгу “Лекції з тактики, читані у навчальному піхотному батальйоні” (1864), усього професор написав понад 30 книг із військової теорії. Михайло Драгомиров – засновник військової психології доводив, що навіть у безконтактних війнах людський фактор залишиться завжди і буде вигравати головну роль. М. Драгомиров розробив систему «розвитку мозкової діяльності» для солдат. Один із його принципів: «Завжди бий, ніколи не відбивайся. Зламався багнет, бий прикладом; приклад відмовив — бий кулаками; попсували кулаки — вчепись зубами. Тільки той б’є, хто відчайдушно і до смерті б’ється.»
У цей же час генерал помітив юну Софію Григорович (*1845 р.), дочку лікаря Миколаївського інженерного училища. У 19 років вона вийшла заміж, народила сімох дітей (перші чотири – хлопчики, потім довгоочікувана дівчинка, якій батько дав ім’я дружини). Зразкова мати та дружина, опікувалася здоров’ям родини та порядком у будинку. А чоловік її був великим гурманом: любив і випити, і закусити, і до акторок сходити. Її кухня нагадувала аптеку своєю охайністю. Рецептів Софія Абрамівна мала безліч, сімсот із них подала у книзі «В помощь хозяйкам. Рецепты разных блюд и заготовок». Книгу видали у Києві у 1903 р., потім ще тричі перевидавали.
Потім чотири роки був начальником штабу Київського військового округу, згодом Одеського. Всюди Драгомиров шукав українського співбесідника: у Києві подружився з істориком В.Антоновичем, філологом П.Житецьким; у Кишиневі – із І.Нечуєм-Левицьким; у Миколаєві та Одесі – з Аркасами, М.Кропивницьким, І.Мечниковим.
Але не завжди генерал бував дома. На війні Драгомиров не ховався по тилах, його подвиг і сьогодні згадується в історії Болгарії, де два міста мають його ім’я – Драгомирів. Там під час війни 1877-1878 рр. Михайло Іванович командував 14-ю піхотною дивізією, яка під вогнем турків першою подолала Дунай біля Систова. За це генерал-лейтенанта було нагороджено Георгіївським хрестом і обрано почесним громадянином міста Систова. Під час оборони Шипки Михайла Івановича було важко поранено в коліно, але він продовжував воювати. Генерала винесли з поля, коли він втратив свідомість. Від ампутації ногу врятували, але інвалідність лишилася.
З 1878 до 1889 року був Михайло Іванович начальником Миколаївської Академії Генштабу у Санкт-Петербурзі. Для підлеглих він лишався суворим законником: «Офіцер має виховувати солдата «від серця», а не обламувати його».
У 1889-му р. на прийомі у професора А. Петрушевського А Стасов познайомив Драгомирова з Рєпіним. У той час дев’ятий рік Ілля Рєпін працював над «Запорожцями», але ніяк не міг знайти прототипу до образу Сірка. Обличчя героя, який виграв 56 битв, стояло перед очима художника, але де ж натура? Охоплений думками, Рєпін раптом підняв очі, побачив генерала і вигукнув: «Живий Сірко!» Уособленням кошового був генерал-ад`ютант від інфантерії Михайло Драгомиров. Багато людей знало, що Рєпін годинами тримав свої моделі, тому не погоджувалися на позування. Коли уславлений генерал, кавалер орденів Почесного Легіону І та ІІ ст., Св. Андрія Первозванного погодився позувати Рєпіну, Ілля Юхимович писав: «Сьогодні третій день, як я пишу з нього етюд для «Запорожців» і вражений його філософським поглядом на життя, глибиною розуму – не чекав!»
Драгомиров приходив на сеанси разом із дружиною Софією Абрамівною, весь час сипав дотепними анекдотами, згадував курйозні моменти життя. Генерал був великим гурманом, любив випити, а, знаючи патологічну скупість І. Рєпіна, він привозив із собою припаси й скромний стіл художника прикрашався дорогими лікерами і коньяками. І що дивно, Ілля Юхимович чомусь забував, що він вегетаріанець. Кілька разів Драгомиров приїздив разом із дочкою, теж Софією…
З 1889 року Драгомиров був командувачем Київського військового округу, Київським генерал-губернатором, членом Державної Думи. 14 років життя віддав Києву Михайло Драгомиров, за цей час він зробив для киян:
1898 р. Драгомиров підтримав клопотання композитора М.В. Лисенка до Міністерства внутрішніх справ про відкриття музичної школи в Києві.
Завдяки активній підтримці Драгомирова 1901 року було завершено спорудження Будинку народної освіти (сучасний театр оперети).
Домігся дозволу друкувати часопис «Київська старовина» українською.
Завдяки губернатору проведено ХІ всеросійський археологічний з’їзд.
Прихильник Володимира Антоновича і Павла Житецького, допомагав обминати цензурні перешкоди для друку українських книг і українського театру. «…лише зі вступом у генерал-губернаторство М.Драгомирова, — як зазначав М.Кропивницький, — для нас відкрилися сцени малоросійських губерній».
За попередньої влади передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, щоб дістати дозвіл на відзначення ювілею чи відправу панахиди пам’яті Т.Шевченка. Однак за Драгомирова це стало можливим, адже генерал у 1860 р. зустрічався з Шевченком. Найактивніше в різний час клопоталися про отримання дозволу відправити панахиду по поету, використовуючи особисте знайомство з Драгомировим, О.М. Лазаревський, П.Г. Житецький, О.І. Левицький, В.П. Науменко, сім’я Тарновських та багато інших.
У Києві по вулиці М. Грушевського №32 (кол. Олександрівська, 3), де нині посольство Китаю, особняк на два поверхи було споруджено 1891 р. за проектом архітектора В. Ніколаєва для генерала Михайла Драгомирова. Герой війни кульгав, тому спеціально для нього в штабі зробили перший ліфт у Києві, з першого на другий поверх.
Дуже любив Драгомиров колекції картин: часто бував у Ханенка, їздив у Качанівку до В. Тарновського. Дружні стосунки підтримував Михайло Драгомиров із відомим українським художником Миколою Пимоненком. Відомо, що саме у М Пимоненка брала уроки живопису Леся Українка. У 1912 р. І.Рєпін писав письменникові І. Ясинському: «Як його любив та поважав знаменитого генерала, філософа Мих. Ів. Драгомирова, як він, щирий хохол, безмежно захоплювався картинами Пимоненка. Завдяки Драгомирову ми маємо змогу милуватися картиною Пимоненка «У похід», бо це чи не єдиний твір художника на історичну тематику, виконаний 1902 р. на замовлення командуючого». Відомі дві редакції картини «В похід» та «Повернення з походу» виконав М. Пимоненко на замовлення Драгомирова. З 1903 року генерал переїхав до рідного Конотопа. До Драгомирова приїздив у гості автор «Запорожців». 75-літнього Драгомирова викликали до Петербурга з метою призначити головнокомандуючим російської армії, але стан здоров’я Михайла Івановича не дозволив цього. Кожний день козак блукав хутором: біля могил синів – маленького Олександра та на неосвяченій землі убитих одночасним пострілом Андрія та Івана.
Дружина Драгомирова – добра українська господиня, обожнювала чоловіка, записувала його афоризми. Знаючи, як нелегко живеться молодим офіцерам, пані Софія щодня вивозила з маєтку продукти та накривала величезний стіл для поручників і штабс-капітанів.
Генерал Михайло Драгомиров прожив життя, не кланяючись і не присідаючи, самого чорта не боячись на світі. Помер о другій ночі 28 жовтня 1905 року, коли революція була в розпалі. Вся родина генерала, крім дружини, знаходилася в Києві, поїзди не ходили. Софія Аврамівна ходила просити у страйкомі для себе паровоз і вагони.
Дамо, бо знаємо Вашого чоловіка, але дайте розписку, мадам, що з цим паровозом ви не привезете війська для розгрому революції!
Вона дала таку розписку. Похорони військового мислителя відбулися під конвоєм городових. Жодного солдата не було в траурному караулі за гробом Михайла Драгомирова, кавалера Великого офіцерського хреста ордену Почесного легіону (Франція, 1884).
Дмитро Багалій писав у листі до Рєпіна: «Покійний Михайло Іванович, безперечно, є одним із найбільш видатних представників малоросійського народу».
Генерала М.Драгомирова поховали у Конотопі, поряд із цвинтарною церквицею. (Неподалік від одноповерхової генеральської садиби, що збереглася й понині, стала музеєм М.Драгомирова). У радянські часи поховання царського генерала сплюндрували й забули. А відновили лише тоді, коли своє бажання приїхати до Конотопа – з офіційним візитом, вклонитись пам’яті національного Героя Болгарії – висловили брати-болгари із соцтабору.