Василь Забашта

Пригадуєте картину Георгія Меліхова «Т. Г. Шевченко і І. М. Сошенко у художника К. П. Брюллова»? Так от: у 1947 р. для образу Івана Сошенка авторові позував художник Василь Забашта.
Забаштами степовики називали родини, які селилися за баштами-вежами або за баштанами. Сто років тому на хуторі Бабенковому, Ізюмського повіту половина мешканців була Забаштами, бо «кохалися й розмножалися». Про рід Забашт згадував Григорій Данилевський у роботі “Побут і звичаї українських чумаків” (1857).
От у нащадка чумаків Івана Федоровича та його дружини Ганни Іванівни з хліборобської родини Живолупів 18 липня 1918 р. з’явився восьмий синочок (одинадцята дитина) Василь Забашта.
Найбільшою радістю малого був світ кольорів. «Світ кольорів почав сприймати ще на руках у матері. Від сонця на подвір’ї все золоте: люди, стіни, солома — я радію. У кошарі червона пляма на стовпі (вовк задер овечку) — я плачу… Темний закуток печі — картинна галерея у обгорток від цукерок із півниками та кониками, що їх привозили батьки з ярмарків. Веселка кольорів на печі, як сонце на небі, — радує і зачаровує. Малюю скрізь: на стінах хати, повітки, стовбурах дерев, парканах. Замість олівця — вугілля з печі…» Малював вугіллям, крейдою на стінах хати, стовбурах дерев, парканах. Дуже любив читати, майструвати «лісапет», але малюванням панувало над усім.
У 12 років Василь почав заняття в ізостудії, вперше понюхав, попробував на смак олійні фарби. Написав із фотографії портрет свого дядька. Першими вчителями були художники Володимир Яковенко та Віктор Савін.
Після сільської семирічки 20-річний Забашта став учнем Харківського художнього училища. Змалку Василь писав і лівицею, і правицею, тому часто згадував, як теплі руки Василя Касіяна допомогли його правиці правильно водити олівцем по паперу.
Ну, все: у колодочки увібрався, час ставати на крило, але крила обпалила війна. Восени 1939-го другокурсника В. Забашту мобілізували та відправили радистом на війну з Фінляндією. У першому ж бою дитина, яка ніколи не тримала зброї, була поранена, кома, півтора роки мороку. І почалося зросійщення українця.
«Я ледь навчився тримати палітру (гвинтівку не тримав ніколи) — мене, як і тисячі ровесників, кинули у вир радянсько-фінської війни. Солдат-радист. Бій. Поранення. Клінічна смерть. Чудо-спасіння. Шпиталь. Сонце згасло на півтора року. Розвиднілося навесні 41-го. Ненадовго…»
У травні 1941-го повернувся додому. З початком війни усіх синів і трьох зятів батьки провели на фронт. Василь пішов добровольцем. І сьогодні наш народ – невиліковно патріотичний, а чиновники не змінилися. Всі документи про поранення у фінській війні військкомат загубив.
Василь воював на Південно-Західному фронті (1941-1942), отримав важке поранення, був у госпіталі на Уралі. Потім воював командиром бронетранспортера 7-го окремого гвардійського мотоциклетного батальйону у складі 10 гвардійського танкового Уральського (згодом Уральсько-Львівського) Добровольчого корпусу 4 танкової армії. Пройшов Орловсько-Курську дугу і все пекло війни до Берліна і Праги. За чужі спини не ховався, виносив друзів із поля бою.
День Перемоги не означав повернення додому. У червні 1945 року в угорському містечку Шопрон він зустрів художника Хорвата і вперше після семирічної перерви півтора місяці працював за мольбертом.
У серпні 1945 року Василь отримав десятиденну відпустку додому. Побачився з хворим батьком, почув як німці розстріляли маму, що убито старшого та молодшого брата, трьох зятів. «Немає великої радості ні від перемоги, ні від нагород. Душа спустошена…» За цю куцу відпустку встиг скласти два іспити, з живопису і композиції, до Харківського художнього інституту. Після повернення в частину отримав повідомлення про зарахування на другий курс живописного факультету Харківського художнього інституту.
Після восьми років війни так бажалося хоч ковточок мистецтва і Василь Забашта разом зі своїм другом московським художником і військовим кореспондентом Віктором Цигалем вирушили у подорож Європою, але… у містах Центральної Європи музеї були закриті, а до Греції потрапити не вдалося, бо у Македонії військовий патруль завернув мандрівників до СРСР. У січні 1947 року В.І. Забашта був на перегляді робіт студентів Київського художнього інституту і зважився продовжити навчання живопису у Києві. У Карпа Дем’яновича Трохименка, керівника історико-батальної майстерні.
Перша тематична картина В.І. Забашти, написана ним на 4-му курсі, «»Язика» привели» (1949) (мудра залізяка переклала “Мови привели”). У 33 роки Василь Іванович закінчив Київський художній інститут і вступив до аспірантури.

Василь Забашта “Леся Українка і М. Лисенко” (1969).
Тематичні полотна вадили, хотілося творити пейзажі, але… радянська влада після революції заборонила майстерні пейзажів, як ідейно шкідливі «буржуазні відрижки». Молодість взяла своє: Василь Забашта зустрів своє кохання – Людмилу Іванівну (1937 р., молодшу на 19 років). Дев’ятнадцятирічна кохана народила донечку Галину (1956 р.), потім Ростислава (1959 р.). Купили молодята дачу, виховували діточок, почав художник свої пленери та роздуми. Ставив Бетховена і думав: «Якого народу він син, чому розмовляє мовою чужинців, чому руйнуються пам’ятки української історії, чому заборонено пейзажі? Чому ?» Потім були знайомства з вченим – біологом дисидентом Миколою Шарлеманем, бібліографом Григорієм Колядою, мистецтвознавцем Степаном Таранушенком, Іваном Гончаром. Як казав сам митець: « Став українцем не за паспортом, а за покликом пращурів», « … я зрозумів роль пейзажу. Пейзаж – це зримий образ Батьківщини, який пробуджує у людей родовий «ген», виховує патріотичні почуття». Тоді родина перейшла на рідну мову.
Пейзажами захопилася Галина і стала художником. Забриніли звуки бандури у домівці Забашт, широко долинав спів українських дум у виконанні Григорія Ткаченка. Захопився українським мистецтвом Ростислав, у 1979 р. опанував гру на старосвітській бандурі, переймаючи виконавську школу Г. Ткаченка. Став мистецтвознавцем.
Лекції Брайчевського так захопили Василя Забашту українською давниною, що він створив низку історичних полотен. Став одним із перших членів РУХу. Худ. В. Забашта ” П. Сагайдачний і Гальшка Гуливечівна “(1990-2000)”.
Василь Іванович почав боротьбу за відродження пейзажної майстерні. Двадцять років оббивав пороги радянських чиновників, поки не домігся свого. Вона була відроджена в 1993 році у складі академії, а Василь Іванович став її керівником.
Понад п’ятдесят років творчого життя Василя Івановича Забашти пов’язане з Київським художнім інститутом (Українською академією образотворчих мистецтв і архітектури). Його пензлю належить більше 900 робіт.
20 квітня 2016 року не стало 97-річного художника, керівника Майстерні пейзажного живопису НАОМА Василя Забашти.