Не гадала я сьогодні писати, але… Зранку дзвінки моїх учнів і один із них мене зворушив. Дівчинка, у якої в п’ятому класі хворіла вчителька, дякувала за мій урок заміни 30-річної давнини. Тема уроку: «В. Симоненко. Новела «Кривда». «Мене вразила жорстокість сусіда і запам’яталося, як ви все звели на добро. Ви розказали новелу Мопассана, того, чиє ім’я ми соромилися згадувати. Ви так здорово співставили два твори, що з того часу Симоненко та Мопассан – мої улюблені письменники». Напишіть, будь ласка, може, хтось із учителів і собі так зробить.
І мені згадалося Симоненкове:
В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, –
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.
Звісно, жаринкою палало в душі Івася-безбатченка бажання одно:
щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два,-
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…
Але довго сумувати Івасик не міг:
Був певен, що батько лишній,
Крикливий, немов сусід,
Коли заставав на вишні,
На мене кричав, аж блід.
Та боляче б’ється, думав,
Не пустить гулять на став,
І тому не знав я суму,
Щасливим собі зростав.
Аж раптом сусіда веде:
Ти пустуєш… а тебе дома батько жде.
На порозі закляк винувато,
Але в хаті – мама сама.
– Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..
Івасик увесь поблід, зів’яла пелюсткова його душа. Івась витер із очей рукавом блакить і став шибеником: «вибив шибку одну з рогатки» у сусіда.
А своєму дідусеві, який розповідав про пращурів-козаків, про прадіда – повного Георгіївського кавалера, який отримав дворянство, Симоненко присвятив не один вірш.
«Кривда» – маленька новела, тобто оповідь про незвичайну життєву подію із несподіваною розв’язкою. Новела може бути ліричною чи прозовою. Наприклад, оповідання про маленького французького безбатченка Сімона, який вперше прийшов до школи. Біля школи Сімона оточили хлопці й почали розпитувати про батька, кільце звужувалося і натовп повторював: «Нема батька! Нема батька!»
– У нього теж немає батька, – показав Сімон на сусіда.
– Ні, – відповів хлопчик, – у мене є.
– Де ж він? – спитав Сімон.
– Він помер, – з гордістю відповіла дитина, – він на кладовищі, мій батько! Схвальний шепіт пробіг в юрбі шибеників, немовби те, що батько помер і похований на кладовищі, звеличувало їх товариша і принижувало того, другого, в якого зовсім не було батька. Раптом один із тих, хто стояв поруч із Сімоном, із глузливим виразом показав йому язика і закричав:
– Нема батька! Нема батька!
Сімон схопив його обома руками за волосся і, брикаючись, бив по ногах, а зубами вп’явся в щоку. Почалась запекла бійка. Бійців розборонили, і хтось крикнув: «Піди пожалійся своєму батькові!». Дійсно, у нього не було батька, кому ж поскаржишся, а хлопці старші, дужчі. І Сімон беззвучно заридав. Вороги ж взялися за руки й почали танцювати навколо нього, повторюючи: «Нема батька! Нема батька!»
Раптом Сімон замовк. У ньому спалахнула лють. Він набрав камінців, що валялися під ногами, і почав шпурляти в своїх катів. Він влучив у двох чи трьох, вони втекли із зойками; а вигляд у нього був такий грізний, що й інших охопила паніка. Полохливі, як завжди полохлива юрба, коли бачить людину, доведену до нестями, вони кинулися врозтіч.
Самотній Сімон побіг у поле. Він вирішив утопитися в річці. Прибіг, сів – навколо так гарно: метелик, ропушка, а він має втопитися… І Сімон голосно заплакав. Мимо проходив чоловік, який заговорив із малим, розпитав, провів додому. «А ти будеш моїм татком? Як тебе звуть?» Це був коваль Філіп, який погодився на запит Сімона. В школі безбатченко назвав ім’я Філіпа – і його кілька місяців не чіпали.
Та мати хлопчика була невблаганна: одурена одним, вона боялася людських язиків і близько до себе не підпускала». Хлопці ж у школі геть озвіріли: « Якщо Філіп твій батько, чому він не чоловік твоєї матері?» Так дістали, що Сімон помчав до кузні й поставив питання руба: «Філіпе, якщо ти мій батько, чому ти не чоловік моєї матері?» Кузня завмерла, нарешті коваль-татко сказав: «Скажи мамі, що я увечері зайду!»
Довго ждав Сімон, аж заснув сидячи і відчув дужі руки батька, які несли його в ліжко. Вранці перед уроком маленький Сімон підвівся з місця. Він був дуже блідий, і губи його тремтіли. «Мій батько, – дзвінким голосом сказав він, – коваль Філіп Ремі, і він обіцяв нам’яти вуха кожному, хто посміє мене скривдити». На цей раз ніхто не засміявся – всі добре знали коваля Філіпа Ремі. Це був такий батько, яким міг би пишатися кожний.
Залишити відповідь