Іване́нко Дмитро́ Дми́трович народився у Полтаві 16 (29) липня 1904 р. — фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра. Батько Дмитро Олексійович Іване́нко, журналіст і письменник із козацько-священицького роду. Обожнюваний син отримав ім’я батька. Мати Лідія Миколаївна Іваненко (з українсько-турецько-грецького роду Слатіних-Лагофетів), вчителька. Молодша на два роки сестра — Оксана – знана українська дитяча письменниця і перекладачка.
У садибі жили діди й бабуні по матері та батькові, батькові племінники (їх було 40). Крім того флігель винаймали учні, гімназисти. Мати й бабуня займалися репетиторством. Дмитро-молодший та Оксана сиділи на уроках, тому з чотирьох років навчилися читати-писати. Скоро Дмитро удостоївся честі давати уроки молодшим. Він виховувався вільною, публічною дитиною (виступав на дитячих виставах, вів уроки для молодших).
У 16 років Дмитро закінчив Полтавську гімназію, де його звали «професором». У 1920–1923 рр. навчався в Полтавському педагогічному інституті (одночасно він працював у астрономічній лабораторії Полтави; викладав фізику і математику в трудовій школі). Потім — в Харківському університеті. Дмитрові-молодшому подобалося викладання математики в Харкові, але фізика була слабкою, тому й задумав Іваненко виїхати до столиці: відвідав лекції в Москві, Ленінграді. З 1923 по 1927 рік продовжував навчання в аспірантурі у Ленінградському університеті, жив у рідної сестри батька – тітки Варі. Входив до складу джаз-банду трьох мушкетерів: Гамов (Джо, Джонні), Ландау (просто Дау, бо «лан» – французькою «віслюк»), Іваненко – (Дімус). Його друг одесит Георгій Гамов викладав у медичному і був закоханий у Ксенію Корзухіну, навіть мріяв про одруження. Студентка Медичного Ксенія Федорівна Корзухіна (1909 р), дочка архітектора і онука художника у 1929 р. одружилася з Дімусом. Ксенія стала лікарем, народила дочку Мар’яну (1931 р.), яка працювала в Ермітажі. Після одруження Дімуса Іваненка друзі почали називати «ДД».
Професор Іваненко був чудовим лектором: коли в аудиторію заходила дівчина, ставав зовсім іншим: очі блищали, мова ставала натхненною.
Дмитро Дмитрович Іваненко зробив фундаментальний внесок у розвиток ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації. Він запропонував нову метричну геометрію (геометрія Іваненка — Ландау — Клера), спільно з Георгієм Гамовим вивів рівняння Шредінгера, виходячи з моделі 5-вимірного простору (1926). Разом із Володимиром Фоком поклав початок фундаментальному узагальненню рівняння Дірака на Ріманову геометрію (1928), разом з Амбарцумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії поля.
Коли Гамов вперше в історії Союзу не повернувся, Д.Д.Іваненко став невиїзним, але йому обіцяли закордонні відрядження, трикімнатну квартиру у Харкові, тому стипендіат ім.Стєклова Академії наук СРСР у 1929–1931 рр. займав посади завідувача теоретичного відділу Українського фізико-технічного інституту в Харкові, зав. кафедри теоретичної фізики Харківського механіко-машинобудівного інституту, професора Харківського університету. 1930 р. П. Дірак жив у квартирі ДД, привіз йому свою книгу для перекладу. У Харкові жила сестра і батько, Оксана познайомила ДД з Чуковським, Ахматовою (він її двічі возив у Загорськ), Зощенком. Та харківська ЧК не випускала за кордон, тому довелося повернутися.
З 1931 по 1935 р. працював у Ленінграді старшим науковим співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту. Кілька років жили з дружиною у її батьків біля Маріїнського театру, регулярно відвідували вистави, не пропускали художніх виставок.
У травні 1932 року до ДД прийшло світове визнання: він першим запропонував протон-нейтронну модель атомного ядра. У 1934 році Іваненко разом з Ігорем Таммом запропонували модель ядерних сил шляхом обміну частинками — парою електрон-антинейтрино.
Вчені підрахували, що чотири рази ДД. Іваненко міг отримати премію Нобеля, але вони зривалися. Чому? Одні казали, що ДД б’є по воротах, але потрапляє в штангу; другі, що він – десантник, який видавав ідею, робив відкриття – і йшов далі; треті знали, що це вплив НКВС. Не секрет, що ДД був незручним для влади: ніколи не брав участі у суботниках, політзаняттях, вважаючи їх пустою витратою часу; категорично відмовився вступати до КПРС, і відмовився від участі у ядерній програмі.
А він – авантюрник, обожнював кураж. Мав прекрасну пам’ять. Одного разу з німецьким професором читали Гете: хто більше знає напам’ять. На міжнародних конференціях, що були в СРСР, ДД під час виступів любив переходити на німецьку, французьку, англійську, італійську, іспанську. У 80 років почав учити японську. Кожної п’ятниці ДД. з коробками шоколадних цукерок обходив кіоски, де йому залишали пресу іноземними мовами.
28 лютого 1935 року вчений був заарештований, як член контрреволюційної групи, керівником якої був неповерненець Г. Гамов. 4 березня 1935 засуджений «особливою трійкою» НКВС на три роки. Як «соціально небезпечний елемент» направлений у Карагандинський виправно-трудовий табір, де мав конфлікт із таборовим начальством. Майно було конфісковано, дружину та трирічну дочку вислали в Оренбург. Правда, дочку удалося лишити з батьками дружини. Так почався розрив у родині. Через рік, 30 грудня 1935 року, табір йому був замінений до кінця строку засланням до Томська. Сам Дмитро Дмитрович вважав, що його врятував Микола Іванович Вавилов. У засланні Д. Д. Іваненко викладав на кафедрі теоретичної фізики Томського університету, був професором, завідувачем кафедри. 1938 р. до нього переїхала дружина. Потім, в 1939–1940 роках — завкафедри теоретичної фізики Свердловського університету. 25 червня 1940 року в фізичному інституті Академії наук СРСР Дмитро Дмитрович захистив докторську дисертацію за темою «Основи теорії ядерних сил». Після захисту дисертації, у тому ж 1940 році, вченому дозволили повернутися у Київ, де він також очолив кафедру теоретичної фізики у Київському державному університеті. Після початку радянсько-німецької війни ДД переїхав до Свердловська, потім туди приїхала Оксана з дітьми, батько – у двокімнатній квартирі жило 12 осіб. Щоб якось вижити, ДД підпрацьовував на м’ясокомбінаті, де отримував обід та кістки. Мати Ксенії померла під час блокади. 1941 р. народився син Михайло і 1947-го Олексій.
1943 року Іваненка запросили на пів ставки професора фізичного факультету Московського державного університету, де він працював до останніх років свого життя. З 1944-го у понеділок і четвер ДД вів семінари, після чого був чай; скоро семінари стали всесоюзними. У 1950 р. удостоївся Сталінської премії.
У квітні — серпні 1945 року вчений «перебував у лавах Радянської армії в Німеччині». Чим займався в окупованій нацистській Німеччині сорокарічний вчений-полковник не пояснюється.
З 1944 року по сумісництву завідував кафедрою фізики Тимірязєвської сільськогосподарської академії, де керував роботами з використання атомної науки в біології і сільському господарстві. Однак після відомої серпневої сесії ВАСХНІЛ 1948 року і початку боротьби з «метафізичним напрямом у біології» був звільнений з академії і виселений з відомчого житла разом із родиною. У липні 1949 р. офіційно розлучився з дружиною, вона переїхала до сестри в Ленінград.
Роки не міняли ДД, він лишав свої звички: лягав спати дуже пізно, перед сном обов’язково читав, обожнював Данте; мав чудову бібліотеку, хвацько водив авто – «Москвич», потім «Победа». Був віруючим, до храмів ходив сам; ніяковів, коли ставав навколішки, робив вигляд, що зав’язує шнурок.
У 1962 р. познайомився з молодою стенографісткою Риммою Куликовою, випускницею школи, на 37 років молодшою за нього. У 1972 р. офіційно одружився з нею (до цього вони три роки жили разом). Ніколи разом із дружиною їх із СРСР не випускали за кордон (тільки в 1992 р.) У 1985 р. вчений їздив до Японії (операція рак передміхурової залози).
Радів, коли побачив по телевізору, як скидали пам’ятник Дзержинському, сказав: «Все –таки пережив цю владу!» – а потім у нього почалася істерика…
Дмитро Дмитрович Іваненко, як батько, помер перед Новим роком, 30 грудня 1994 року в Москві. І останні слова: «А все-таки я переміг!»
