– Що тут писати? Нудотна жуйка: бідний селянський хлопчик народився сиротою. Малим слухав пісні та казки і сам почав їх писати… – гоношилася Хомівна.
– І що це ти пишеш?
– Та малому загадали написати реферат про О. Іваненка.
– Взагалі-то Оксана Іваненко – жінка, письменниця, а життя у неї таке, що можна серіал знімати.
– Щось я училася в школі, читали її «Тарасові шляхи», але нічого цікавого від учителів не чула.
– Добре, давай уявімо… початок ХХ ст., тиха, зелена Полтава, мальовнича Різницька гора, під горою в’ється Ворскла із золотими берегами; на горі доглянутий сад, два капітальних будиночки, флігель козацької родини Іваненків. Голова сім’ї Дмитро Іваненко народився 1859 року в с. Китайгород Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Його батько священик мав дружну родину з півдюжини дітей. Дмитро Іваненко освіту здобув у Полтавському духовному училищі, а згодом – у духовній семінарії. Він вірив у Бога, але вважав, що посередник між Господом і людиною не потрібний, тому склав екстерном іспити в Полтавській класичній гімназії, 1880 р. вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Амбітний випускник купив собі особисте дворянство, яке надавалося також дружині та дітям жіночої статі. Через це син Д Іваненка не був дворянином, а дочка була.
Дмитро Іваненко хотів працювати, просуватися службовими щаблями, але знайшлася тільки вакансія бухгалтера в Казенній палаті Полтави під орудою Панаса Яковича Рудченка (Панаса Мирного). Казенщина та низька зарплата вадили і «від нудьги і безвиході» він уже навіть почав було позирати на… гачок для одягу у своєму кабінеті. Зрештою Іваненко домігся призначення на посаду секретаря статистичного комітету (це як начальник обласного управління статистики). Наступного року кмітливий чиновник очолив «Полтавские губернские ведомости». Робота Іваненкові так сподобалося, що газета стала популярною та регулярною, у ній друкувався краєзнавчий матеріал, дописував навіть Іван Бунін. З 1 січня 1895 р. часопис домігся щоденного випуску.
Дмитро Іваненко уже давно відомий і шанований у Полтаві. Працьовитий: поєднував дві роботи – очолював неофіційну частину «Полтавских губернских відомостей» і був секретарем статистичного комітету в канцелярії губернатора. Добрий, прямо «роздай-біда»: не міг відмовити прохачам, міг новому журналісту дати в борг без віддавачки або виписати гонорар із власної кишені за обіцянку «написати геніальний матеріал».
Матусі дочок «на порі» дивилися дещо іншими очима: уже йому 39 – час і під вінець. Доля теж так вирішила: 39-річний Дмитро познайомився з гімназисткою Лідією Слатіною, молодшою на 25 років. Покохалися, через три місяці повінчалися.
Дмитро відмовився від роботи на два фронти, створив приватну щоденну газету і успішно в ній працював. Лідія зайнялася репетиторством, давала приватні уроки, готувала до вступу в гімназію. Вона вміла укоськати найбільших шибайголів і навіть безнадійних другорічників вивчити.
Вони купили для родини будинки, забрали до себе жити батьків. Лідія була ловкою господинею, всьому встигала дати лад. Ти тільки уяви собі, у Дмитра було п’ять сестер і братів, сорок племінників, тому постійно хтось у них гостював, або й жив.
З часом у них з’явилося двійко діточок: синок, якому татко дав своє ім’я, і якого записали «міщанином», став світилом ядерної, гравітаційної фізики; у якого чотири рази премія Нобеля зривалася. Народилася й дочка Оксана, письменниця та перекладачка, мати відомої письменниці Валерії Іванченко.
– Як їм удалося двох талантів виховати?
Бачиш, діти з батьками були постійно. Татко у окремій кімнаті мав «редакцію», мати давала приватні уроки чужим дітям і свої сиділи в кімнаті, тому Дмитро та Оксана почали читати в чотири роки. Дуже рано діти вивчили німецьку та французьку мови, які досконало знала бабуня з боку матері. Уся родина часто відвідувала театр, вдома влаштовували спектаклі. Батьки довіряли своїм дітям: мати дозволяла побути «вчителями» – займатися з молодшими учнями.
У 1910 р., коли Полтава побачила політ першого літака. Мати Іваненків не побоялася стати пасажиркою Сергія Уточкіна.
За ці роки батько написав і видав свої книги: тревелог «Літній відпочинок» (1899) і «Нотатки й спогади» (1915).
У часи визвольних змагань у Іваненків переховувалося багато родичів: і від білих, і від червоних… У 1919 році більшовики арештували Дмитра Іваненка-старшого за «сокритіє вещей» і добу протримали в буцегарні. Та серед керівництва місцевого ЧК перебував син набірника, якому в свій час Дмитро Іваненко дуже допоміг. Батько чекіста пояснив синові: «Не звільниш Іваненка – ти мені не син!». Звільнили, але роботу газетяра довелося лишити.
Дмитро Іваненко працював учителем української та російської літератури трудової школи та «дитячого містечка» на Першотравневому проспекті. Дружина теж учителювала у колонії свого давнього знайомого Макаренка.
У 16 років син Дмитро закінчив гімназію і подався у велику науку, став фізиком із світовим іменем. Дочка Оксана у 20 років почала друкуватися. Порозліталися діти…
Та у 1927 р. зупинилося серце 43-річної дружини, Дмитро Олексійович вийшов на пенсію і назавжди залишив рідну Полтаву. З цього часу він жив разом із дочкою Оксаною, спочатку в Харкові, з 1936 р. – у Києві. Написав історичну повість для дітей «Івась Хмельниченко» (1928).
Під час радянсько-німецької війни уся родина (Дмитро Олексійович, Оксана Дмитрівна з дочкою та сином) переїхала до Дмитра Іваненка-молодшого у Свердловськ. 12 осіб жило в двокімнатній квартирі.
Відійшов у вічність 84-річний Дмитро Іваненко-старший 1 січня 1943 р., у свердловському шпиталі.
А діти понесли славу козацького роду далі.
