Євген Онацький

Євген Онацький народився 13 січня 1894 року у Глухові.
Батько його, Дометій Григорович Онацький (1865 — 1921), походив із козаків із села Бірки Гадяцького повіту на Полтавщині; він закінчив місцевий педагогічний інститут, був учителем міської школи ім. Терещенка, викладав у Глухівському учительському інституті.
На 24-му році Дометію напитали роботящу дівчину з солідним приданим Тетяну Іванівну Сисоєву. Молоді придбали землю з гарним садом, побудували там за власним планом будинок із чотирма кімнатами та господарськими прибудовами. І добре зажили: родичі були поряд, робота давала задоволення та благополуччя. А там і сини пішли: Санько, через п’ять років – Євген. От уже й до школи пішли хлопці, почали бігати до бібліотеки, де «по блату» брали найцікавіші книжки, адже бібліотекаркою була мамина сестра Саня (Олександра) Сисоєнко. І от розпорядження: їхати до Кам’янця Подільського на підвищення: хату продали, речі (бабуня казали «бебехи») зібрали і – до знаменитої фортеці. Їхав Євген і мріяв як буде гасати фортецею, вивчить усі закамарки (де турки стратили Юрка Хмельниченка, де сидів Кармель), але приїхав і – облом… у фортеці була в’язниця (кримінальна та боргова), тому потрапити туди було неможливо.
У Кам’янець-Подільському Онацькі жили на вул. Довгій, біля Смотрицького яру, отримав батько посаду завідувача паралелькою (паралельними класами). Щовечора на вулиці лунали пісні молоді, майже завжди московські, а не українські. Інколи у таке надвечір’я батько звертався до синів:
– Хлопці! Заспівайте щось українське… ця московщина вже так набридла! «Батько мій був українським Никодимом і льояльним службовцем: знав добре українську історію, любив усе українське і почував себе українцем, але своє українство старанно ховав від стороннього ока. В хаті у нас, як тоді, зрештою, і в усіх інтелігентських родинах, панувала московська мова, і, хоч батько й любив підкреслювати, що ми походимо з давнього козацького роду, своє «мазепинство» ховав глибоко в душі, був вчителем, що, як і всі інші вчителі на Поділлі (і здається, на всьому Правобережжі), одержував спеціяльний додаток до платні – «за обрусеніє края». І тут нараз українська мова й обридження московщиною! Лише пізніше я довідався, що батько поза службовими годинами перекладав поеми Лєрмонтова на українську мову, мріяв про введення української мови по школах і готував для того “задачник” аритметичних завдань.»
Із роками Євген українізувався й уважніше придивлявся до тата. Його збуджена національна свідомість уже не засинала. Він став активним членом «Просвіти». Радів, що далекий родич, Микола Онацький, обраний до Державної Думи, став там членом Української Громади. Розповідав про поета й художника Никанора Онацького, який писав вірші українською мовою…
У 1912 р. Євген закінчив гімназію зі срібною медаллю. Продовжив навчання Євген Онацький у Київському університеті св. Володимира на історико-філософському факультеті і вирішив присвяти себе українській історії та історії культури: «я почав активно цікавитися українською історією та культурою. Ходячи по київських букіністах та щонеділі відвідуючи київську «толкучку», я зібрав досить таки поважну бібліотеку з українознавства, в якій я мав не тільки всі козацькі літописи, а навіть такі рідкісні книжки, як «Історія Русів»…».
Тієї зими брати кіньми добралися на зимові свята до батьків у Кам’янець. По дорозі до Києва Є. Онацький завітав на день народження (13 січня) до коханої Ніни Кукулевської, курсантки Вищих Жіночих Курсів у Києві, дочки священика с. Нові Петрівці. Наступного, 1915 р. в Києві, Євген і Ніна одружилися; дружком на весіллі був Іван Вікул, однокашник із гімназії.
У 1917 р. Євген як член Головної Студентської Ради увійшов до складу Центральної Ради від українського студентства і був призначений до її Секретаріату. Брав участь у Всеукраїнському Конгресі, що був скликаний Центральною Радою в Києві 17-24 квітня 1917 року. 23-річний Онацький розпочав дипломатичну діяльність: за дорученням Центральної Ради виїхав на переговори з козацькими лідерами Вільного Дону до Новочеркаська та до кубанських козаків – Катеринодара на Кубані. Є. Онацький був членом Президії Малої Ради, брав участь в оформленні і проголошенні 4-го Універсалу; разом із Головою Центральної Ради підписував важливі закони українського уряду.
Євген Дометійович з 1919 року перебував на еміграції. Його включили до складу української делегації, направленої до Парижа на мирну конференцію, але він туди не потрапив, залишившись у Швейцарії, а згодом переїхав до Рима, де прожив 28 років. Євген Онацький став керівником прес-бюро в дипломатичному представництві УНР та видавцем часопису «La voce del Ukraina». Дипломатична місія УНР у Римі розміщувалася в п’ятиповерховому палацовому приміщенні на Vio Vittorio Venetto – навпроти сучасного посольства США в Італії. Тепер тут п’ятизірковий готель Regina, неподалік стації метро Barberini. Мешкав Онацький разом з дружиною на Corso d”Italia, 6. Тут у 1921 р дізнався про смерть батька — Дометія Григоровича, який викладав у Глухівському учительському інституті.
У 1929 р. Євген Онацький познайомився з Головою Проводу ОУН полковником Євгеном Коновальцем, став одним з його близьких співробітників, другом. Є.Коновалець особисто запросив Онацького вступити до лав ОУН.
У 20-30-х роках у будинку Онацького відбувалися зустрічі з Євгеном Коновальцем, сюди приходив О. Ольжич; тут був притулок для українських студентів, яким професор Онацький «вибивав» житло, стипендії. Він сприяв Олександру, брату Степана Бандери. У 1933 р. Олександр за рішенням ОУН виїхав до Італії, де навчався у Римській вищій школі економічно-політичних наук, захистив докторську дисертацію.
26 серпня 1939 р. Рим, Корзо д’Італія, в будинку колишньої української амбасади, в пансіоні професора Євгена Онацького відбувся ІІ Великий збір Українських націоналістів (так званий «Римський ВЗУН»). Його підготовкою займалися Ярослав Стецько, Микола Сціборський та Олег Ольжич (Кандиба).
Від 1936 до 1940 рр. Онацький викладав українську мову і літературу у Вищому Східному інституті в Неаполі, був професором Римського університету (1940- 1943 рр.), підготував до друку “Українську теоретично — практичну граматику для італійців” (1937 р.) та “Словник українсько-італійський” (1941 р.).
З 29 вересня 1943 р. до 18 жовтня 1944 р. український журналіст в еміграції після німецької окупації Італії був ув’язнений нацистами. У списку ворогів Третього Райху, яких гітлерівській держбезпеці треба було заарештувати в Римі Є. Онацький опинився через статті проти Гітлера та його агресивної державної політики, які друкував у європейській пресі. Онацького кинули до італійської в’язниці «Реджина Челі», а потім перевели до німецького концтабору Заксенхаузен (блок №9, бункер для особливих злочинців, де загинув Ольжич, де сиділи Мельник, Бандера, син Нансена). Є. Онацький із камери №70 спілкувався з в’язнем камери №73 «Сірим» (псевдо С. Бандери). На Різдво 1944 р. Євген отримав подарунки від Ярослава Стецька та солодке печиво від Степана Бандери.
Емігрував Євген Онацький 1947 року до Аргентини до міста Буенос-Айреса, де він редагував тижневик “Наш клич” та місячник “Дзвін”. У 1953 р. професор був обраний головою Української Центральної Репрезентації – українського координаційного центру. Євген Онацький видав 16-томну «Українську Малу Енциклопедію» (роботу цілої державної інституції).
Помер Євген Онацький в Аргентині 27 жовтня 1979 р. на 85-му році життя після тривалої, тяжкої хвороби. Поховано його в Буенос-Айресі (Аргентина).