Скільки було секретних наказів НКВС без терміну давності – знайти і знищити! Це стосувалося знищення міністрів Центральної Ради (УЦР), Української Держави (Гетьманщини), їх членів. Почалося зі знищення членів уряду всіх скликань, які не залишили окупованої більшовиками України, стали ворогами режиму, фігурантами сфабрикованих справ та обвинувачуваними у “контрреволюційній діяльності”. Від 1920-х років за ними та їхніми сім’ями відкрили безстрокове полювання, а тих кого, спіймали, намагалися знищити.
У Справі УНЦ було засуджено 50 осіб, з них 6 міністрів отримали 3-10 років.
У Справі СВУ: 45 осіб, три міністри – Єфремов, Ніковський, Чехівський
Особливою активністю відзначився 1945 рік: упродовж травня-грудня «визволителі» рискали світами, винюшували, викрадали, знищували найкращих українців. Згадаймо кількох членів Центральної ради викрали 1945 р. у країнах Європи і доставили на Луб’янку, в Лук’янівку. 
17 червня 1945 року управлінням контррозвідки СМЕРШ і звинувачений у “контрреволюційній діяльності” та організації збройного повстання був заарештований міністр праці Української народної республіки Йосип Безпалко. Постановою Особливої наради при Міністерстві держбезпеки СРСР від 2 липня 1946 року відправлений на п’ять років заслання. Загинув 69-річним у 1950 р у ГУЛАГу, Казахстан. 
Валентин Васильович Садовський (1886-1947), географ, економіст, журналіст, педагог, член «Центральної» та «Малої Рад», Перший генеральний секретар судових справ, народний міністр праці УНР, професор Української господарської академії в Подебрадах, очолював кафедру економічних наук Українського наукового інституту у Варшаві, член «Наукового товариства ім. Т. Шевченка». 12 травня 1945 р. Валентина Садовського, професора Українського вільного університету, було заарештовано у Празі військовою контррозвідкою СМЕРШ Першого Українського фронту, доправили до Києва. Офіційний арешт оформили лише 6 грудня. Інкримінували друк антирадянських творів і допомогу міжнародній буржуазії, що передбачало санкцією статті 10 років ув’язнення або вищу міру покарання — розстріл. 30 березня 1946 р Військовий трибунал військ НКВС ухвалив вирок – 10 років виправно-трудових таборів. В ув’язненні у Садовського виявили туберкульоз легень. Касаційна скарга Валентина Садовського була відхилена. 24 листопада 1947 р він, за одними відомостями, 61-річний учений помер від туберкульозу легенів, за іншими – його забили до смерті кримінальні злочинці у Лук’янівській в’язниці. 
23 листопада 1945 року, о 23 годині 30 хвилин у 1-й в’язниці УНКВС (Лук’янівській) м. Києва помер 77-річний ув’язнений міністр праці Максим Славінський. Перше кохання Лесі Українки. Про його долю свідчить довідка директора тюрми: «Подследственний не может бить доставлен на суд в связи со смертью» 
Іван Фещенко-Чопівський (1884-1952), учений-металург, міністр промисловості і торгу УНР та Директорії. У квітні 1945 року у Катовицях, на окупованих Червоною армією польських землях, органи НКДБ СРСР арештували ученого та доставили в Київ. 2 жовтня 1945 року Військовим трибуналом НКВС Київської області засуджений за “контрреволюційну діяльність” до десяти років позбавлення волі. Звільнення 68-річному Івану Фещенко-Чопівському дочекатися не судилося – загинув 2 вересня 1952 року від нелюдських умов утримання у концтаборі с. Абезь, Республіка Комі. 
Вільгельм фон Габсбург (1895-1948) Василь Вишиваний – повне ім’я ерцгерцог Вільгельм Франц фон Га́бсбург-Лотари́нзький, (архікнязь), троюрідний племінник австрійського цісара Франца Йосифа I; нащадок Анни Ярославни у 24 поколінні, його вважали претендентом на українську гетьманську булаву. Політик, дипломат, український поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР, учасник Брест-Литовських мирних переговорів, голова відділу закордонних зв’язків Головного управління Генерального Штабу УНР. Його стараннями Австро-Угорщина першою державою у світі визнала Незалежність УНР.
26 серпня 1947 р. у британській зоні Відня його схопили троє радянських військових із червоними пов’язками на руках. Викрадений т чекістами Вільгельм Габсбург потрапив до Карлс-Баденської тюрми, де під тортурами з нього вибивали контакти ОУН і УПА та розвідок західних держав. Далі у Лук’янівській тюрмі Києва продовжилися безкінечні тортури та допити, слідство за звинуваченнями у націоналістичній діяльності та шпіонажі на користь Франції, вирок (25 років тюрми). Вирок залишився невиконаний… 18 серпня 1948 року життя Василя Вишиваного – ерц-герцога Вільгельма фон Габсбурга обірвалося, не витримало і зупинилося серце. Його таємно поховали біля огорожі Лук’янівської тюрми. 
Червоні нишпорки винюхували не тільки міністрів УЦР, членів уряду Української Держави (Гетьманщини), знаходили їхніх дітей та онуків. Один із них Михайло Дмитрович Антонович (1910 – 1954), онук історика Володимира Антоновича, старший син Дмитра та Катерини Антоновичів, брат Марини Рудницької та Марка Антоновича. Батько історикині Раїни Антонович-Вольф.
Старший син Дмитра Володимирович Антоновича (1877–1945), одного з співзасновників Української Центральної Ради та Української академії мистецтв. З січня 1918-го – міністр морських справ УНР. У період Директорії – міністр мистецтв. Пізніше – консул Української держави в Швеції і голова дипломатичної місії УНР в Італії.
Михайло Дмитрович Антонович, український історик мистецтва і театру, науковий працівник Українського наукового інституту в Берліні та доцент Віденського університету, автор чотирьох томної «Історії України» та низки наукових праць («Козацьке військо у Смоленській війні», «Студії з часів Наливайка», «Переяславська кампанія1630 р.»). Громадянин Німеччини, у 1945 р перебував у Парижі. Прямо на вулиці на Антоновича накинули на голову мішок і запхали до авта. Ученого таємно вивезли на північ Франції, передали на борт радянського торгового пароплава в руки переодягнених чекістів. У СРСР Антоновича засудили як «військового злочинця, ідеолога українського буржуазного націоналізму» до 25 р. спец політ концтаборів і 5 р. позбавлення прав. Високий, міцний чоловік із високим лобом Сократа, розумними сірими очима покарання відбував у концтаборі Каєркан біля Норильська. У бараках таборів потомственний історик влаштовував лекції з історії України, заворожував своєю українською мовою. Брав Михайло Антонович участь у Норильському повстанні.
Влітку 1954 р. після повстання М.Д.Антоновича, Фещенка-Чопівського з групою українців і литовців відправили з Норильська до тюрми-політ ізолятора на Колиму. Ні дати, ні обставин смерті Дмитра Антоновича ми не знаємо.
І сьогодні відомості про конкретні місця поховання наших достойників відсутні. Чомусь мене частенько дістають питанням: «Чому нам цього не говорили?». А якщо подумати, хто мав вам про це говорити? Як тут не згадати щемні слова Богдана Стельмаха?
Бо хто ми, бо що ми без рідних могил?
Ставище безводе, пташище безкриле,
Румовище храму у хаосі брил…
Вернім Україні стрілецькі могили!
Без них наша пам’ять достоту, як мрець,
Як небо беззоре, як море безхвиле.
Таж он Симоненко, Тютюнник, Близнець —
Насипмо над ними стрілецькі могили.
Без них наша совість, як той боягуз,
Що страхом життя своє в’яже безсиле.
Таж он Івасюк, Миколайчук і Стус —
Насипмо над ними стрілецькі могили.
Залишити відповідь