Михайло Дерегус

5 грудня 1904 р. у в селі Веселе на Харківщині народився Михайло Дерегус. Батько – Гордій Дерегус – земський фельдшер, тому родина часто переїздила. З раннього дитинства Мишко захопився малюванням, читав усе, що потрапляло до рук, особливо книжки з малюнками, тому мріяв стати ілюстратором. Отримав пристойну домашню освіту. Михайло Дерегус закінчив гімназію міста Богодухова, з вдячністю згадував учителя малювання Георгія Тимофійовича Казначеєва.
Після закінчення гімназії продовжив навчання: на педагогічних курсах (1918), у Харківському інституті народної освіти (1922). З 1923 р працював учителем малювання у семирічній школі. У 1923-1930 pp. Михайло Дерегус навчався в Харківському художньому інституті у творчих майстернях художників-педагогів Михайла Шаронова, Семена Прохорова, Олексія Кокеля, Миколи Бурачека.
У 1928 р. Михайло та Файзрахман одружилися, наступного року у них знайшлася донечка Вікторія-Марина, згодом Наталія.

Далі були цікаві мандрівки живописця Україною; натурні малюнки, замальовки, етюди. Пейзажі Михайла Дерегуса ставали ілюстраціями народних дум і пісень, крім того, пейзажі були поза політикою, що давало надію авторові зберегти життя рідних і своє.
У 1932–1941 рр, у 1944–1950 рр. був викладачем у Харківському художньому інституті. Захопився графікою, ілюстрував твори Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Котляревського, Лесі Українки, сучасних йому письменників. У 1934 році його обрали членом Спілки художників. Під час Другої світової війни перебував у евакуації: працював художником на заводі, головним редактором видавництва «Мистецтво». Створив серію офортів «Україна в огні», «Шляхами війни», «Повернення» (1942—1943), «Зруйнований Київ» (1943).
По війні був Київ, де був директором Державного музею українського мистецтва; був керівником графічної майстерні Академії мистецтв у Києві. Його славними учнями були Василь Лопата, Сергій Якутович.
І навіть обережного обережника не оминули увагою «добродії»: донесли, що Михайло Дерегус поставив студентам малювати натурника в червоних шароварах і з шаблею в руці. Контора завела справу, де пізніше дописали: «Таких треба перевиховувати, а не розстрілювати».
Від 1932 р. брав участь у художніх виставках, мав успіх на Венеційському бієнале (1956); представив цикл ілюстрацій Михайла Дерегуса до драми-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня” на Венеційській бієнале 1958 р.
У 1956—1962 pp. Михайло Дерегус очолював Спілку художників України, був незмінним членом правління Спілки до 1992 р. Обирався Депутатом Верховної Ради УРСР 5-го скликання (1959-1963 рр). У 1969 р – лауреат Державної премії імені Т. Шевченка.
У 1973 р. переїхали до будинку по вулиці Володимирській, 9, де встановлено бронзову меморіальну дошку.
Якщо раніше художник писав історичні полотна на замовлення партії («Переяславська рада» (1954)), то в кінці життя виклав пережите у циклах «Степ» (1970–1980); «Голодомор» (1987); «Голод. 33-й рік» (1988).
Помер Михайло Дерегус 31 липня 1997 року на 93-му році. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Нащадки художника теж обрали мистецьку кар’єру.
Старша донька Вікторія-Марина Дерегус (1929-1996) – живописець і графік, Син Вікторії-Марини, Файзрахман Дерегус – живописець.
Молодша дочка – Наталія Дерегус-Лоуренс (нар. 24 жовтня 1931) – скульптор. Дочка Наталії, Марина Дерегус – архітектор.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.