– Примостилися на парканчику, гріємося на скупенькому сонечку. У хаті дубар кістки ломить, їсти постійно хочеться, тому кучкуємося на вулиці.
– От сьогодні день Надії, а в моїй макітрі безнадійний серіал із Надіями Білозерськими! Хто з них хто? – ґвалтує мозок Хомівна.
– І чого б то я репетувала? Все ж елементарно: історію українських родів треба вчити змалку, поступово, дозовано, тоді й зрозумієш, що в Україні стільки родичів, що ти не один.
– Білозерські (пол. Biełozierski, рос. Белозерские) – нащадки князя Рюрика, потім козацько-старшинський, а пізніше дворянський рід. У реєстрі 1649 р. є імена Яроша та Карпа Білозорських і Куца Білоозерського, які служили в сотні, де було село Білозеро. Відомий козак Йосип Білозерський, його син Василь Йосипович, онуки Данило Васильович і Михайло Васильович (*1772 — †1835). Михайло Білозерський освіту здобув у Київській духовній академії, вільно читав французького філософа Вольтера в оригіналі, був маршалом-предводителем повітового дворянства. У спілкуванні з сусідами та селянами колезький асесор користувався малоруським нарєчієм, по-нашому – українською мовою, проте зажив слави одного із найосвіченіших людей краю.
– Дуже він закохався у юну дочку козацького сотника – Мотрону Василівну Силевич. Одружилися оселились у повітовій Борзні, мали там кілька будинків. На ті часи із пожежною охороною у містечку було кепсько, отож невдовзі їхній маєток згорів на попіл. І родині Білозерських довелося переїхати на власний хутір, який господар назвав на честь дружини – Мотронівкою. Оселилася родина у хаті на десять кімнат, для гостей був просторий флігель (у якому П. Куліш написав «Чорну раду»). Мали Білозерські п’ятеро синів і троє дочок. Добре відомі нам старший син Василь Білозерський (1825–1899), журналіст. Він у 1845 році разом із Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем зорганізовував Кирило-Мефодіївське братство, за два роки був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під пильний нагляд поліції; редактор журналу «Основа». 
Одружився Василь із Надією Олександрівною Ген (*1828 — †1912), перекладачкою, авторкою історичних статей, спогадів про Шевченка, Костомарова. Знайшлося їм троє дітей: донька та двоє синів. Синів назвали на честь хрещених батьків: старшого на честь Тараса Шевченка, молодшого – на честь Миколи Костомарова. Зберіглася записка Василя Білозерського: «Поспишаю до Вас, дорогый нам Кобзарю, Тарасе Грыгоровычу, з висткою: сегодни ранком, в 1/2 4-й годыны, дав нам Бог сына. Маемо надию, що Вы не одмовытесь з намы покуматься; благословить же малого козака на вырист и на розум…»
– Молодший син, український фольклорист, етнограф Микола Білозерський (1833–1896), помічник редактора “Чернігівських губернських відомостей”, а потім редактор видання. Друкував байки Леоніда Глібова, зібрав 800 народних пісень.
– Ага, написано Надія Михайлівна Білозерська, а ти про Надію Олександрівну кажеш. Що не так? – мітингують Хомівна.
– Все так, сонечко. Мали Михайло та Мотрона Білозерські трьох дочок. Старша Любов Михайлівна (*1818 — †?) – ти її знаєш, у неї був закоханий і заручений побратим Шевченка Віктор Забіла, нащадок Полуботка. Коли ж священик пояснив, що Віктор – дядько Любки по матері, тому шлюб не буде законним, батько зламав слово, віддав дочку за багатого сусіда Боголюбцева. Віктор запив, загуляв із горя виспівав «Не щебечи, соловейку!», «Гуде вітер вельми в полі…».
– Ага, які Михайло Глинка поклав на музику, – уточнила сусідка.
– Молодша дочка – Олександра Михайлівна Білозерська (1828 — †1911) – дружина Панька Куліша, українська письменниця Ганна Барвінок. Середня – Надія Михайлівна Білозерська (*1826 — †1912). Надійку та Шурочку мати віддала до пансіону вдови полковника Козакова у с. Кропивному, звідки дівчата винесли гарні знання французької та німецької мов. Після смерті Козакової Білозерські продовжили здобувати освіту у пансіоні Принцляйна у Конотопі. Правда, через рік заклад закрили «за мазепинство» – і дівчатка опинилися вдома. Надія вийшла заміж за материного родича Миколу Миколайовича Забілу, але шлюб був нетривалим, чоловік виїхав жити до Ніжина, в житті Надії Михайлівни розпочався петербурзький період. Завдяки подружжю Кулішів вона увійшла до кола петербурзької української інтелігенції. Відомості про цей період життя Надії Михайлівни знаходимо у спогадах Ганни Барвінок: “Тоді саме розгорілась наша робота. І завели і типографію українську, і магазин українських мод, і вишивок, українських сорочок і таке інше. І на Кавказ вишивки посилали. І дівчину з Києва у свій магазин прийняли, я грамоті учила, сестра всяким штукам”. У Петербурзі Надія Білозерська-Забіла познайомилася та зійшлася у невінчаному шлюбі з літератором та видавцем Матвієм Симоновим-Номисом (*1823 — †1900). Одна з чотирьох дочок Надії Михайлівни від цього шлюбу, Надія Матвіївна Кибальчич, стала відомою українською письменницею. Донька Надії Кибальчич – українська письменниця Надія Костянтинівна Кибальчич (за чоловіком Козловська).
Як бачите, Надія Михайлівна Білозерська – матір письменниці Надії Матвіївни Кибальчич, бабуня письменниць Надії Костянтинівни Кибальчич II та Любові Яновської. Але це вже інша історія…
Залишити відповідь