30 липня 1884 р. у м. Лодзь (нині Польща) народилася Софія Олександрівна Налепинська-Бойчук.
Тим, хто шукає українську кров у відомих людей, скажу, що пані Софія її не мала. Батько, Олександр народився у Варшаві, закінчив Петербурзький інститут інженерів залізних доріг, свідомий польський націоналіст. Після придушення Січневого повстання 1863 р. інженер шляхів сполучення Олександр Налепінський вирішив не працювати «на царя», тому служив на польській залізниці. Дід Софії Ксаверій Налепінський викладав у варшавських гімназіях математику.
Мати (теж Софія) – француженка, піаністка. Дід по матері Францішек Рьор, француз, прекрасний лікар.
У 1890 р. родина переїхала в Петербург, бо батько отримав нове «добровільно-примусове» призначення. Дочка чиновника Міністерства шляхів сполучення, Софія отримала ґрунтовну домашню освіту, гарно знала німецьку та французьку мови, екстерном закінчила гімназію.
Потім — приватна «школа сприяння мистецтвам» художника-імпресіоніста Яна Ціонглінського у Петербурзі (осінь 1906 р. – весна 1907-го). Після курсу навчання в майстерні Я. Ціонглінського у травні 1907 р. Софія Налепінська виїхала до Італії, потім до родини в Петербург. Згодом три подруги-польки приїхали до Мюнхена, в художньо-промислову школу В. Дебшіца та Академію професора Гейднера, студіювали в угорського живописця, професора Шимона Холлоші (Simon Hollósy; 1857- 1918). Як згадувала Ганна Налепінська-Печарковська, це був доволі сміливий вчинок емансипованих панночок «в ту добродетельную эпоху, полную предрассудков».
Восени з Німеччини три Софії подалися на навчання в мистецьку академію Рансона в Парижі (1908-1910), де їх викладачами були Ф. Валлотон і М. Дені.
У Парижі три Софії поселились у мебльованих кімнатах на третьому поверсі будинку № 9 на вулиці Кампань-Прем’єр, а навпроти квартири українців, двері в двері, мешкав тернополянин Михайло Бойчук. Сусіди познайомилися – і сталося диво! У егоцентричного, косноязикого, часом кумедного чоловіка закохалися всі три Софії: пристрасно Софія Сеґно (1887-1971), ніжно й тепло Софія Бодуен де Куртене (1888-1967), фанатично віддано Софія Налепінська (1884-1937). 27-річний Михайло Бойчук безтямно закохався в аристократку Софію Сеґно, а дівчина відповіла взаємністю. На очах подруг Михайло Бойчук і співуча красуня Софія Сеґно запалали вогнем пристрасного кохання, жили «на віру», та не довго: приїхав Ґенріх Сеґно, брат Зосі. Відомий «піонер летнічества», повітряний драгун влаштував дуель з Михайлом Бойчуком і забрав Зосю у Санкт-Петербург. З часом дочка багатого петербурзького капіталіста Софія Сеґно вдало вийшла заміж за директора банку, стала Ліпінською, переїхала до Варшави, покинула мистецтво і прожила довге життя. Та навіть через десять років Михайло згадував: «Яка у неї була шия! Тільки Джотто малював такі. Лебедина… А яка посадка цієї шиї, які очі… Джотто, Чімабує.»
Майже одразу Михайло освятив увагою другу Зосю – Софію Бодуен де Куртене (нащадок хрестоносців, єрусалимського короля Болдуїна, дочка професора Петербурзького (згодом Варшавського) університету, мовознавця-славіста І. Бодуена де Куртене, талановита художниця). Золотими променями сяяли очі Софії Бодуен де Куртене, коли дивилася на учителя, але не могла кликати «щастя не своє». От і дістався Михась «третій Зосі» – Софії Налепінській.
«Висока, тоненька і струнка — в її зовнішності, може, й не було класичної краси, але було в ній щось одухотворене, захопливе… і звабливе». Софія Налепінська молодша за Михайла на два роки – 24-річна Софія до нестями «раз і назавжди», закохалася у Михайла Бойчука, повірила в його творчі ідеї та масштабні проекти, почала жити з ним «на віру», залишилася з ним до кінця. «Так, можливо, він і був генієм, — писала у своїх листах-спогадах Г. Налепінська-Печарковська, — але з погляду, наприклад, матері, він був нещастям для моєї сестри, яка навіть чути не хотіла про те, щоб його покинути та повернутись додому… Але мама, хоч і страждала… розуміла, що Михайло — це велика мистецька індивідуальність».
У 1910 році С. Налепінська разом із М. Бойчуком і М. Касперовичем, здійснила екскурс музеями Флоренції, Равенни, Венеції та Відня, повернулася в Галичину, де «працювала за своїм фахом… — графіка, портрети, а також роботи по закріпленню стародавнього живопису в музеях львівському і київських». Потім вона повернулась до Петербурга, він – до Львова, де працював у Національному музеї.
«Друга Зося» приїздила до Львова, працювала у соборах разом із бойчукістами; виконувала реставраційні роботи на Київщині, у родовому селі Розумовських Лемешах. Її кохання не гасло, але Бойчук був із Софією Налепінською, тому стежки Бойчука та Софії Бодуен де Куртене не перетиналися.
Тільки у 1912 р. Софія Олександрівна змогла поїхати до чоловіка на 3—4 місяці. Вона була закохана, загіпнотизована, очікувала на наступну зустріч, старанно вивчала українську мову, співала і грала на бандурі, прикрашала будинок народними килимами. Цілих два місяці вони провели разом із М. Бойчуком і сестрою Яніною на курорті Закопане у 1914 р. На той час Софія зріклася своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською та перебувала під впливом Михайла. Коли її питали про національність, Налепінська відповіла: «Українка (батьки поляки)». «Треба пам’ятати також, що Михайло був цілковито захоплений українськими ідеями, — пригадувала сестра, — бути і працювати з ним означало також відректися від своєї Батьківщини. Треба було так любити його, як моя сестра, щоб відректися від усього цього». Важко було жінці-дворянці поряд із Михайлом. Бойчук ніколи не називав Софію Налепінську по імені, говорив про неї «та я»: «Та то Та я взяла і понівечила річ».
Коли розпочалася Світова війна, С. Налепінська повернулася до Петербурга, а в грудні 1917 р. переїхала до Києва. Тут вона повінчалася з Михайлом Бойчуком у греко-католицькій дерев’яній церкві при Ново-Павлівській вулиці. Михайло став співзасновником Української академії мистецтв. Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові. Після народження сина Петруся (26 липня 1918 р.) Софія виїхала до Миргорода, де влаштувалась на посаду вчительки малювання в художньо-промисловому інституті. 
З 1922 року викладала у Київському інституті пластичних мистецтв, працювала в жанрі станкової та книжкової графіки, переважно в техніці гравюри по дереву. Із листопада 1922 р. С. Налепінська-Бойчук очолила майстерню ксилографії Київського інституту пластичних мистецтв, у 1924 р. — стала співорганізатором поліграфічного факультету Київського художнього інституту — першої художньо-поліграфічної школи в Україні. 
У 1925—1929 рр. професор С. Бойчук-Налепинська очолювала ксилографічну (гравюри на дереві) майстерню поліграфічного факультету у Київському художньому інституті. За цей час С. Налепінська-Бойчук виростила цілу плеяду учнів (К. Гаккебуш, В. Гнивенко), заснувала школу сучасної української гравюри. Як згадувала одна із перших учениць — Віра Бура-Мацапура: «Софія Олександрівна була педагогом високої ерудиції. На заняттях вона підсідала до вихованців з олівцем у руках, пояснювала й показувала, як можна урізноманітнити малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності ліній… Тематику композицій вона радила брати з реального життя, добре знайомого автору».
Софія Налепінська відвідувала міжнародні з’їзди любителів книги й бібліотекарів, виставки гравюр. С. Налепінська-Бойчук створила ілюстрації до поеми «Катерина» Т. Шевченка, творів М. Гоголя «Ніч перед Різдвом» і «Страшна помста», С. Васильченка «Олив’яний перстень» (1928—1930 рр.). Її графічні твори експонувалися на міжнародних виставках сучасної гравюри у Флоренції та Брюсселі, Відні й Лондоні, Берліні та Стокгольмі, Венеції, Цюріху, інших європейських культурних центрах.
Її життя було наповнене вщерть: родина, дитина, викладання, творчість і кохання… Так, вона все ще кохала Михайла, але у п’ятдесят років залишилася самотньою, бо 52-річний Бойчук захопився новою музою. Це була 25-річна полька Алла Гербурт, дочка професора Харківського технологічного інституту Вікентія Гербурта-Гейбовича, художниця-гравер, учениця в класі Івана Падалки, друга дружина Майка Йогансена. Бойчуки не розлучалися офіційно, просто стали жити нарізно. З часом Софія дізналася, що Алла при надії. 25 листопада 1936 року Михайла Бойчука заарештували співробітники НКВС, а 10 грудня Алла Гербурт народила доньку й назвала її на честь матері Михайла Ганною. У в’язниці з Бойчука вибили «зізнання», буцімто «контрреволюційна організація являла собою формування українських націонал-фашистів у Совєцькій Україні».
13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром, Іваном Липківським.
Софію ув’язнили 12 червня 1937-го, у ніч її арешту провели перший допит Софії. Енкаведисти знали, що вона навчалася у Франції та Німеччині, тому незабаром їй висунули обвинувачення у тому, що вона була «членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і провадила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок». У ті роки всім, хто бував за кордоном, інкримінували цю статтю. Софія не стала винятком. Півроку її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти. Вона була так знівечена, що навіть передсмертного фото для «справи» не робили, але змогла витримати знущання, винною себе не визнала і не підписала зізнань. Навіть не сказала, що вісім років не підтримували стосунків із Михайлом Бойчуком.
6 грудня 1937 року за звинуваченням в участі в антирадянській націоналістичній терористичної організації і співпраці з іноземною розвідкою Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу. 11 грудня 1937 року 53-річну дружину Михайла Бойчука, графіка, професорку Київського художнього інституту Софію Налепинську-Бойчук розстріляли.
Залишити відповідь