25 травня 1905 р. на станції Христинівка (Київщина) народився Олександр (Шурка). Батько – Євдоким Корнійчук, слюсар – залізничник, мати – Меланія Стецюк, домогосподарка. За Шуркою в родині з’явився брат Йосип (1908–1958), полковник НКВД та сестра Євгенія (Ївга) (1912–2005), дружина радянського письменника Натана Рибака.
Закінчив Шурка Христинівську залізничну школу. Коли помер батько, кинув мрію про освіту, з 14 років перейшов на свій хліб: носив «чеймодани» (так він говорив усе життя), працював робітником на залізниці: ремонтував вагони, простукував залізничне полотно. Так би й залишився недоук роботягою, але вступив до комсомолу, за два роки закінчив робфак, отримав направлення до Київського інституту народної освіти (ІНО, 1923-1929). Певно, мав якусь чуйку – коливався разом із лінією партії: перший нарис «Він був великий», присвятив Леніну; наступні п’єси «На грані» (1929), «Кам’яний острів» (1929), «Штурм» (1931) спрямував проти «українських буржуазних націоналістів». Став членом літоб’єднання «Молодняк» і шаленим ворогом творчості «українських буржуазних націоналістів й інших ворогів народу»: Бажана, Рильського, Тичини, Хвильового. Виконував не дуже делікатні завдання чекістів.
І чуйку, і фарт мав Шурка. У 1926 році до (ІНО) вступила Шарлотта Мойсеївна Варшавер (1904–1999) – дівчина не приховувала свого достатку, аристократичного походження, її дід Матвій Миколайович Косой був відомим вінницьким адвокатом. Лота була на рік старшою за Шурку, на відміну від суржикомовного Корнійчука з дитинства вільно володіла французькою мовою; була визнаною першою красунею. Її однокурсниця Докія Гуменна згадувала: «Лота Варшавер, завжди в штудерно вимайстрованому тюрбані», «дуже гарна, з такими маслиновими очима й расовою витонченістю нащадка поколінь, незвичних до фізичної праці». Красуня з темпераментом медузи та мало симпатичний талановитий парубок познайомилися. У 1927 році Лота й Олександр одружилися. Лота працювала репортером газети «Київська правда», в журналі «Радянська культура», згодом у Київському театрі робітничої молоді (ТРОМ). З 1929 р. Шурка працював редактором кіносценарного відділу на Київській кінофабриці. Коли ж Київський театр ім. Франка включив до свого репертуару твір Корнійчука, авторський гонорар дозволив пошити перший у житті костюм і купити модельні туфлі. Крім того, письменник отримав дозвіл на кількамісячне перебування серед моряків Чорноморського військового флоту. З 1930 р. Корнійчук – сценарист на Одеській комсомольській кінофабриці, де зацінив красу моря та актрисочок.
У 1933 р. «Загибель ескадри» отримала найвищу нагороду на Всесоюзному конкурсі – стала переможцем «другого рангу», бо першу премію взагалі не присуджували. Кажуть, що основа твору була написана режисером Арнольдом Кордюмом у співпраці з прозаїком Вадимом Охременком, а Корнійчук зумів подати на конкурс «як свій».
Скільки років школярі України вивчали цей опус за хрестоматіями! Чому? А не хотіли керівники освіти, щоб учні копали глибше, щоб відкрили для себе історичні події 1918 р.; щоб не задавали питань про розстріли моряків у трюмі корабля, про наказ комісара флоту: «Навести мінні апарати на тих, хто підійме жовто-блакитний прапор». Не читали вчителі учням заклик: «Центральна рада просить вас згадати, хто ви… Ви ж українці — сини степів золотих, нащадки славних лицарів Великого Лугу, що колись Чорне море на байдаках проходили і славу здобували на цілий світ. А тепер ви… Хто з вас піде проти своєї історії?» Може тому цей «ненадійний» твір упродовж року ставили лише на сцені Київського театру ім. І. Франка. «Великою мірою завдяки впливу Шарлотти Варшавер, визнаної красуні, витонченої аристократки, Шурка Корнійчук перетворився на «комсомольського графа».
Рибалка-рибалку здалеку бачить, а граф – графа: «червоний граф» Олексій Толстой відкрив для себе «комсомольського графа» й неодноразово допомагав Корнійчукові у просуванні наступних п’єс.
У 1933—1941 рр. Корнійчук був редактором і сценаристом тресту «Українфільма». У п’єсі «Платон Кречет» (1934) Корнійчук «створив образ вирощеного партією передового радянського інтелігента». У червні 1935 р МХАТ поставив «Платона Кречета». У 1937 р. Корнійчук написав ідейно правильну п’єсу «Правда», в якій В. Ленін уперше став персонажем української драматургії. У 1934 р. на Першому з’їзді радянських письменників Корнійчука обрали членом правління СП СРСР. У 1934—1941 рр. і у 1946—1953 рр. був головою Правління СП УРСР. Як писала Докія Гуменна, «Маленький сталінчик» перетворив Спілку письменників України на «департамент казенної літератури».
Жили Шурка та Лота у кооперативній квартирі «Роліту», придбати яку допомогла родина дружини. Скільки ж нервів зробили Корнійчукові родичі дружини! У 1937 р. заарештували професора Костянтина Ярошевського — чоловіка Люсі – сестри Лоти, тому її сім’я знайшла притулок у Шурка. Корнійчук не тільки надав притулок родині, а й звернувся до тодішнього голови уряду УРСР Павла Постишева та начальника НКВС УРСР Всеволода Балицького, звернувся з листом до самого Сталіна. Не допомогло: професора стратили, воронок забрав Люсю, а діти засуджених продовжували жити у Корнійчуків. На одному з засідань партбюро Спілки письменників України розглядалося питання «Корнійчук тримає у себе дітей ворогів народу».
І знову фарт! У 1938 р. відбулася московська зустріч Сталіна з Корнійчуком, після якої вождь повелів перекласти твори Корнійчука мовами народів СРСР. Так Олександр став королем сталінського театру, керівником спілки письменників УРСР і переїхав із «Роліту» на Терещенківську, у квартиру щойно заарештованого НКВС керівника Управління у справах мистецтв при Раднаркомі УРСР Андрія Хвилі…
У 1941 р. Сталін прочитав рукопис п’єси «В степах України» і дописав власною рукою кілька фраз. Й. Сталин написав О. Корнійчуку: «Товарищ Корнейчук! Прочитал вашу пьесу „В степях Украины“. Хохотал от души. И. Сталин».
Під час німецько-радянської війни Лота залишилася в Києві, Корнійчук служив в армії: політпрацівник політуправління Південно-Західного фронту, кореспондент центральних газет і партизанських видань. У 1942-му Сталін викликав Корнійчука до Москви й запропонував написати п’єсу з критикою методів ведення війни старими генералами, які не вміли воювати за нових умов. І сталося неймовірне: у серпні 1942 року, після катастрофи під Харковом, напередодні битви за Сталінград вперше (і в останнє у СРСР) драма у повному обсязі була надрукована на сторінках газети «Правда»; перший тираж виданого окремою книжкою «Фронту» розсилався по фронтах, арміях і військових округах за рознарядкою, затвердженою особисто Сталіним. Один із бойових маршалів вимагав: «Драматурга «Фронта» расстрелять. Того, кто разрешил печатать, судить военным трибуналом». І отримав відповідь Верховного Головнокомандувача: «Изучайте «Фронт» — лучше воевать будете. И. Сталин». Правда, після «Фронту» Корнійчуку категорично заборонили… бувати на фронті. Офіційну причину виклав Сталін: «Щоб випадкова куля не дістала». Отриману за п’єсу «Фронт» Сталінську премію автор передав у фонд оборони.
Уже тоді Корнійчук став офіційним мільйонером, на власні кошти купував танки. Коли Олександра Корнійчука познайомили з товаришкою Вандою Василевською, він жахнувся: монумент із ніжкою 42-го розміру, пропахчений цигарками та загорнутий у шинель. Але він потребував «політичного шлюбу», а вона ж вдовиця. Корнійчук завершив суперечки з першою дружиною за картини та майно, забув Шарлоту Мойсеївну Варшавер. Вона прожила до 1999 р., жодного недоброго слова не сказала про колишнього чоловіка.
Молодятам бракувало кохання, але феєрверк нагород та посад компенсував усе: О. Корнійчук – академік АН СРСР (1943). У 1943 — лютому 1944 р. — заступник народного комісара закордонних справ СРСР. Та себе не переробити: академік, замнаркома закордонних справ СРСР продовжував вживати слово «Фіндляндія». З 5 лютого по 12 липня 1944 р. — народний комісар закордонних справ Української РСР, але він наробив кілька ляпів, через що Хрущов за вказівкою Сталіна провів «виховну бесіду з оргвисновками» і сказав прямо: «Міністерство залишиш – очолиш Комісію у справах мистецтв при Раднаркомі». З 12 липня 1944 по 24 січня 1946 р. — голова Управління (Комітету) у справах мистецтв при РНК Української РСР.
З того часу Корнійчук зачастив у театр ім. Франка. Він ходив зі знаменитою авторучкою і записував у блокнот словечка корифеїв: Милютенка, Шумського, Яковченка – «в курсє дєла!», «цвєтущу жизнь», щоб пахло потом і сльозами. Потім вставляв живі слова у рибу (схему п’єси). Автор любив робити подарунки «з барського плеча». Так, після прем’єри «Калинового гаю» подарував акторкам – золото, чоловікам – срібні портсигари. Ужвій подарував золотий браслет із діамантами, вона його продала, коли хворів син. О. Корнiйчука цитували, наприклад, це: «i в мене була сучечка, ой сучечка, чорна хороша i я їй богу мисливець». Серед людяних вчинків драматурга називали такі. Під час голоду 1947 р. упродовж 12 місяців він видавав власні кошти вдовам і дітям загиблих письменників, видаючи їх за державні. Шефствував над дитячим будинком, встановив і постійно фінансував три іменні стипендії для студентів театрального інституту.
У 1947—1953 рр. — голова Верховної Ради Української РСР. П’ятиразовий лауреат Сталінської премії (1941, 1942, 1943, 1949, 1951).
Звісно, Корнійчук запанів: у 1949—1957 рр. разом із Вандою Василевською мешкав у будинку збудованому для родини генерала Ватутіна на місці зруйнованих Вознесенської церкви та кладовища при ній (зараз вул. Січових стрільців, 46). Києвом ходили легенди, що мільйонер О. Корнійчук викликав касира ощадкаси додому й отримував гроші з книжки, бо дуже боявся виходити з дому. «Не родина, а банда – Корнійчук і Ванда,» – шепотіла Україна сталінських часів. Та і з цим обережним обережником стався прокол. У 1951 р. Корнійчук написав лібрето «Богдан Хмельницький», піддане нещадній критиці за український націоналізм. До ювілею Переяславської ради він встиг переробити оперу на «ідейно правильну».
У 1954 р. у п’єсі «Крила» Корнійчук змалював сатиричний образ парткерівника, виникла полеміка. Хрущов подивився виставу і виніс вирок: «Як же ми можемо Корнійчуку заборонити «Крила»? Адже цар дозволив Гоголю «Ревізора»!».
З 30 травня 1953 по 6 липня 1954 р. працював першим заступником голови Ради міністрів Української РСР. З 1959 по 1972 р. — голова Верховної Ради УРСР. Найвідоміші п’єси цього періоду: «Над Дніпром» (1960), «Пам’ять серця» (1969). У листопаді 1961 року Рада міністрів Української РСР затвердила Урядовий республіканський комітет з присудження премій імені Тараса Шевченка, його головою став письменник Корнійчук.
У Києві йому належала двоповерхова квартира на Шовковичній, 20 та затишний палацик на вул. Обсерваторній, 6, побудований у кінці ХІХ ст. (належав Олександру Барбану, потім І. Гореславському, згодом провізору В’ячеславу Геращеневському). Розповідали, що Ванда жила в одних кімнатах квартири, а в інших – О. Корнійчук із юною Мариною Захаренко (акторка, молодша на 17 років, вага 45 кг, нога 35 розміру). Її перший чоловік російський режисер українського походження Володимир Бортко (1924-1983). Марина мала двох синів: старший Володимир Бортко, кінорежисер, зняв «Собаче серце», «Бандитський Петербург». 29 липня 1964 р. у Києві на 60-му році урвалося життя Ванди Василевської. Через 4 місяці 59-річний драматург одружився з 42-річною актрисою.
Корнійчук був учасником (у 1959—1972 рр. членом Президії) Всесвітніх конгресів захисників миру, за що ЗМІ його величали «Солдатом миру». Амаду про Корнійчука: «Олександр Корнійчук, драматург — я бачив у Москві виставу його п’єси, це було жахливо… у вільний від державних турбот і партійних обов’язків час приємна людина, не дурень випити, поціновувач жіночої статі.»
Корнійчука оголосили класиком за життя, його доробки (вчителі казали «одоробки») включили до шкільної програми, а він помирав від лейкемії, яку отримав, коли був разом із М. Хрущовим на випробовуванні атомної бомби. «Помру, коли не зможу сам поголитися», – пророкував О. Корнійчук.
14 травня 1972 р. він втратив свідомість і не поголився.
Залишити відповідь