У Києві на вул. Козоболотній (у народі – Козинці, нині провулок Т.Шевченка, №8а) у будинку, що належав чиновнику І. Житницькому, квартирували Тарас Шевченко, поет Олександр Афанасьєв-Чужбинський і художник Михайло Сажин. Т.Г.Шевченко працював із М. Сажиним над альбомом «Види Києва». Пізніше хату придбав полтавський дворянин-поміщик Трифон Андрійович, який носив козацьке прізвище Сирівець (квас із житнього хліба). Його син закінчив юридичний факультет Київського університету, став присяжним і мусив змінити прізвище на «престижніше» — Суровцов.
18 березня 1896 року в Києві народилася Надія Суровцова. Хрестили її в Десятинній церкві. Єдина дитина українця та росіянки виховувалась у дусі українства (мати, вчителька гімназії, сама вивчила українську мову, не перешкоджала прагненням дочки).
Оскільки у провінції жилося легше, у 1903 р. Суровцови покинули Київ та переїхали до Умані. Мати влаштувалась учителькою, а батько продовжив роботу присяжного. Щоправда, він брав участь у справах не багатої й грошовитої шляхти чи міщан, а простих селян, тому й отримував невеликі зарплати. Переїжджали з квартири на квартиру, але згодом зібрали гроші й придбали невеликий будиночок. В Умані Надія пішла до першого класу російської гімназії, в якій був гурток викладачів і учнів з українськими симпатіями. Викладав історію Данило Щербаківський — відомий етнограф, археолог, музеєзнавець. Коли одного з вчителів було заарештовано за революційну пропаганду і засуджено, Надія відвідувала його і казала, що то було її знайомство з тюрмою.
Надія закінчила гімназію з золотою медаллю, вступила на історико-філологічний і юридичний факультети Петербурзького Бестужевського університету – єдиного закладу, де жінка в царській Росії могла здобути вищу освіту. Всесвітню історію викладав Євген Тарле, історію України – Олександра Єфименко. За гімназійних і студентських часів пасією Надії був Святослав Романовський, «математик із покликання». Вони багато днів провели поруч, пізніше стрілися в Женеві. «Людина ця була мені дуже близька, нас розлучила світова війна, і вже кілька років як перервалося навіть листування… зустріч схвилювала мене і на душі було моторошно». Згодом Романовський у Лозанні одружився з француженкою.
Коли вибухнула Перша світова, Надія Суровцова працювала медичною сестрою в українському лазареті на Тучковій набережній Петербурга, витягуючи поранених солдат з того світу. Водночас продовжувала навчання і справи студентського земляцтва. В Петрограді існував підпільний український університет (влада з початком війни заборонила усі «сепаратистські» інституції) і Суровцова секретарювала в ньому. А напередодні держіспиту розпочалася Жовтнева революція, тому закінчити університет дівчині не вдалось.
Наприкінці 1917 року вона поїхала до Києва, до М.Грушевського – послом від 200 українців Петербурга, які сповіщали про своє бажання працювати на користь нової України. Делегатку прийняв Грушевський і благословив: «Хай їдуть!». Надія продовжила освіту в Київському університеті, редагувала іншомовні видання Міністерства закордонних справ, працювала у київській газеті «Трибуна». Інструктора Української Центральної Ради Надію Суровцову посилали в Уманщину, де вона вела агітаційну роботу, їздила по селах, обиралася заступником уманської «Селянської спілки».
Згодом Суровцову взяли на невеличку платню на посаду діловода-друкарки до Департаменту в справах біженців при генеральному секретаріаті внутрішніх справ — під орудою Володимира Винниченка, Олександра Шульгина та Костя Лоського. Її кабінет на вул. Терещенка, 9 у колишньому будуарі господині.
Коли Київ захопило військо Муравйова, Суровцова перебувала на нелегальному становищі. Служила в Секретаріаті внутрішніх справ Центральної Ради – начальником Департаменту у справах біженців. Працювала в департаменті іноземних зв’язків і тісно спілкувалася з найголовнішими постатями того часу – Головою УЦР Грушевським і керівником Уряду Володимиром Винниченком. Таке призначення вона одержала завдяки бездоганним знанням багатьох іноземних мов (протягом життя вивчала нові мови, навіть у ГУЛАГу). Приятелювала з Симоном Петлюрою та Євгеном Коновальцем, Дмитром Донцовим.
За Гетьманату – начальник дипломатичного відділу МЗС, під орудою Дмитра Дорошенка, за Директорії – начальник Інформбюро дипломатичної місії УНР в Парижі. 31 грудня 1918 р. Суровцова (секретар пресового бюро) у складі делегації УНР виїхала на мирну конференцію до Версалю. Гадалося, що відрядження триватиме кілька місяців, а виявилось – сім років. До Версалю делегація не потрапила (країни Антанти не визнавали УНР), зупинилася у Швейцарії. Звідти переїхала до Відня, де Надія Суровцова стала першою українкою, яка отримала вчений ступінь доктора філософії за роботу на тему «Богдан Хмельницький і ідея української державності». Спілкувалася з Василем Стефаником, піаністкою Софією Дністрянською, Олександром Олесем, Михайлом Грушевським, економістом Миколою Шрагом, мистецтвознавцем Дмитром Антоновичем.
Працювала викладачем у Віденській сільськогосподарській академії, заробляла на життя виготовленням ляльок «на імпорт», перекладами з різних мов. Переклала українською «Подорож до Індії» Бонзельса, «Цвіркун у запічку» Діккенса, «Лорд Фаунтлерой» Бернет, «Айвенго» Вальтера Скотта. Ці останні переклади видавалися у видавництві Антона Крушельницького у Відні. Написала п’єсу «За ґратами» для робітничого клубу «Єдність», подавала публіцистичні статті до різних періодичних видань. Видала книжку українських народних казок, десятки її статей і новел з’явилися в журналах «Робітниця» (Вінніпег), «Нова громада» (Відень), газетах «Українські щоденні вісті» (Нью-Йорк), «Робітничій газеті» (Відень).
Працювала в Східному дослідному інституті, брала активну участь у заснуванні та роботі Ліги миру і свободи (первістка сучасних миротворчих громадських організацій), була делегатом на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. На початку 1920 рр. захопилася ідеологією марксизму, вступила до компартії Австрії.
У 1921 р. Суровцова брала участь у роботі комітету допомоги «Голодуючим України» (головою був Олександр Олесь, потім Михайло Грушевський). Цей комітет зібрав і відправив на адресу Української академії наук харчів і одягу на 10 000 доларів. У справах комітету Суровцова познайомилася з представником Радянської України у Відні Юрієм Коцюбинським. Від нього довідалася про події на Великій Україні, про перебіг українізації, отримала видані в УРСР українські книжки. Поступово переоцінила ситуацію в Україні, змінила орієнтацію. Вона стала щирою прибічницею більшовицького відродження України, цілком довіряючи тій інформації, що надходила від Юрія Коцюбинського.
1923—1927 рр. були часом українізації й загравання компартійців із інтелігенцією, її закликали повернутися додому й працювати на Україну, а не поневірятися по чужинах… Тоді чимало українців повернулися: письменник Володимир Самійленко, актор Микола Садовський, математик Микола Чайковський, літературознавець Андрій Ніковський, родини Антіна Крушельницького та Михайла Грушевського. Чому? Що спрацювало: свідомі та підсвідомі чинники? «Я без краю тужила за Україною…» — зізнавалася Надія Суровцова. Вона постійно згадувала Умань. Там у неї лишалися батьки: тато-адвокат, антибільшовик, який утратив здоров’я на засланні (його звинуватили за захист селян та євреїв у погромі), паралізований повернувся додому, мама –вчителька. Її будиночок на Нагорному… хто тільки його не захоплював, хто тільки там не перебував?!»
До того ж драма в особистому житті: розрив з коханим… З Олександром Полюгою-Шубертом Надія познайомилася в Києві, де вони разом працювали в Департаменті в справах біженців. Галичанин, колишній січовий стрілець, постійно супроводжував Надію в мандрах по Європі, вони разом відпочивали на озері Лугано в Швейцарії, разом жили у віденському пансіоні фройляйн Петернель, де мешкало багато українців. Як пише Ярослав Дашкевич, котрий добре знав Надію Віталіївну на схилі її літ, якому вона відкрилася, «не лише політичні, але набагато більше глибоко особисті мотиви (розрив з Олександром Шубертом-Полюгою, який виїхав згодом до Африки) стали причиною її виїзду у квітні 1925 року з Відня на Схід».
У цю пору відбулася зустріч із Адольфом Абрамовичем Йоффе — повноважним представником СРСР в Австрії. «Проте раніш, як остаточно вирішити їхати на Україну, я мала ще серйозну розмову з Йоффе. Я спитала його щирої думки, чи потрібні на Україні такі люди, як я. Я мала там повчитися і знову їхати на роботу в Америку. І одержала переконливу відповідь. Йоффе сказав мені чимало приємного щодо моєї особи і висловив упевненість, що моя подорож і робота принесуть користь. Мій боже, як мало користі встигла я принести за ті два роки, що пробула на волі до свого арешту!.. Йоффе помилився, але не встиг дізнатися про мій кінець, бо сам кінчив самогубством»
