Він прийшов у світ 2 листопада 1920 року у селі Красний Брід Межилабірецького округу (Словаччина). Первісток безземельних селян – матусин помічник (збирав хмиз, різав січку худобі); нянька молодших сестер і брата. Батьки спромоглися віддати Михася до школи у рідному селі. Доки тепло трималося хвацько вибрикував хлопчина на уроки, коли зимною ставала земля, радів, залишаючись помічником матусі. Наступного року Михась переїхав до дідуся в сусіднє село Суків, бо його вчитель виїхав – викладати було нікому. А дідусь усі словечка римою зв’язував, казками, легендами напоював душу малого. Та освіту учні відпрацьовували на ґаздівстві учителя. Коли до рідного села приїхав учитель, Михайлик знову повернувся до Красного Броду. У тринадцять Мишко закінчив початкову (зачаточну) школу. Цього ж року хвороба скоротила батькові вік: лишився підліток за старшого на господарстві. Упродовж року крутився вивіркою, уривав часинку заховатися й хоч уривками почитати або намалювати пейзаж (хлопчина мав хист художника-графіка). Зрештою відпросився у матінки в школу-горожанку в Межилабірцях. Мати ж обкидалася сиротами, не могла допомогти первістку, то він учився, на канікулах заробляв собі та родині. Спробував найнятися до монастирської друкарні, але там січка та рубка дров. І хоч мріяв Михайло про гімназію, університет, про літературу, малярство, але мав скінчену «лем міщанку», не з таким багатством… Повернувся до батькової хати, прихопився до самоосвіти (читав українською, словацькою, російською), закінчив курси агрономів. Дев’ятнадцятирічним вирішив податися на заробітки до Німеччини. Два роки важкої роботи, запалення легенів. 1941-го Михайло повернувся до рідної домівки. Радів, що везе матері зароблене, але неня пішла на Божу дорогу. Купив коня, зайнявся господарством; піднімав на ноги малих.
І у час війни Михайло не здався: самостійно вивчав рідний край, досліджував і записував українськими буквами фольклор лемків. Полюбилися парубкові ангельські колискові, улюбленою стала пісня дівчини-приспанки (покритки):
Пустила ня мати
У ліс на малини,
А їй принесла
В фартусі дитину
Писав Михайло власну поезію, перше оповідання «Смерть старого Івана» (1943). І так хотів почути слово підтримки, поради! Звернувся парубок до сільського вчителя, але почув: «Бросьте это, а купите себе пчёлки!». Згадалося Тичинине: «До кого говорить?» Та доля дала співучу Уляну (Юлю) Зарічняк з села Видрань, від якої парубок записав баладу:
А, люде, пре люде,
На мі ся покайте,
Де ся двоє люблять
Побрац ся їм дайте.
Став Михайло Шмайда з Юлією на рушник, побралися, чотирьох донечок дочекалися.Здається трохи розвиднилося: війна закінчилася, сестри повиходили заміж, брат поїхав до Кошице. Влітку Михайло випасав худобу – і записував; взимку – творив довгими вечорами. У 1948 році Шмайда дебютував у часописі «Колокольчик-Дзвіночок», потім друкувався в журналах «Дружно вперед», «Дукля». Він – автор трилогії «Лемки» (1965), романів «Тріщать криги» (1958), «Роз’їзди», повісті «Паразити» (1953), збірки оповідань «В’язка ключів» (1956), збірки новел «Ебенова шкатулка». Про останню збірку Ігор Качуровський писав: «І ось дочка Михайла Шмайди позичила моїй жінці книжку «Ебенова шкатулка», де чимала частина творів стоїть на рівні світової новелістики. «Сліпий жебрак» – оповідь про безкарність злочину – нічим не поступається оповіданню Чехова «В овраге». «Замкнута в золотій клітці» – це психологічна новеля найвищого рівня. «Таємницю ебенової шкатулки» я перечитав двічі, порівнюючи з «романами таємниць» Чарльза Діккенса. Певне споріднення із діккенсівською тематикою має також «Дама з лялькою». «Ключ від автомашини» – це, на мій смак, шедевр новелістики, і його можна поставити поруч із новелями О. Генрі.»
У 1957 р. у повоєнній Чехословаччині вийшов із друку перший роман написаний українською, під назвою «Тріщать криги». У 1960 став членом Спілки українських письменників Словаччини. У 1960–1971 рр. працював у Музеї української культури в Красному Броді та Свиднику. Автор ґрунтовного дослідження з етнографії «Iщі вам вінчую» із підзаголовком «Календарна обрядовість русинів-українців Чехословаччини», праці «З народної пам’яті» (Пряшів, 1969).
Та 1968 р. вніс свої корективи: дисидент Михайло Шмайда разом із Вацлавом Гавелом висловив «крамольні» думки у празькій газеті «Pravda», щоб держава більше піклувалася про письменників, особливо представників літератури національних меншин. Небезпечна людина Шмайда був звільнений з музею, виключений зі Спілки українських письменників Словаччини. Знайшов Михайло роботу в Кошице на металургійному комбінаті. Щоб прогодувати родину, письменник шість років працював нічним сторожем, рік – на вугільному складі. Город не дав умерти з голоду.
Письменника свідомо замовчували, його творів не друкували, але упертий українець не складав рук. Михайло Шмайда продовжував писати: роман «Лісовий лицар», кілька драм… . 
У 2015 р. в Мюнхені вийшла його остання книга «Балади».
30 квітня 2017 р. у Братиславі пішов у кращий світ 96-річний Михайло Шмайда, український письменник, краєзнавець, дослідник лемківського фольклору.
Залишити відповідь