3 вересня 1864 року в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії в родині Кононенків (по-вуличному Онопрієнків) побачив світ Кононенко Мусій Степанович— український поет і прозаїк, активний діяч кооперативного руху та головний координатор Братства тарасівців.
Батько Мусія – Степан Кононенко кухар, великий шанувальник оковитої; мати – дочка садівника Антона Пріська (у дівоцтві Школиківна).
З діда-прадіда були Кононенки козаками, але дід Конон, поминаючи зруйновану Січ і волю, пропив себе за дві діжки оковитої поміщику Маркевичу. Конон і його син Степан стали кріпаками того самого Андрія Маркевича, який написав «Історію Малоросії», у якого гостювали Михайло Глинка, Лев Жемчужников, Віктор Забіла, Панько Куліш, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко. Приятелем поміщика Маркевича був отець Іван Міхновський, тобто священик у Турівці – батько Миколи Міхновського.
Через 9 років після Мусія в цьому ж селі народився й добрий приятель його, побратим по “Братству тарасівців”, ідеолог української самостійності Микола Міхновський.
Малий Мусій пізньої осені босоніж прийшов до школи. Розумне дитя так хотіло вчитися, що вчитель дав гроші матері на чоботи. Незабаром Мусій почав складати вірші російським суржиком. Старший брат послухав і сказав, що можна писати й мужицькою мовою. Два роки школи – і в козачки до пані поміщиці. Хоч був Мусій вільним, але злидні обступили родину після смерті тата.
У шістнадцятирічному віці подався Мусій до Києва, служив у професора Олексія Шкляревського. Тут він уперше купив книги Шевченка і ридав над «Наймичкою». Професор зацікавився своїм лакеєм, розповів приятелям про талановитого самоука. До Мусія почали краще ставитися, познайомили його з М. Комаровим, у якого була велика бібліотека з українською літературою. «Увесь 1882 рік минув у мене за читанням української літератури», – писав Мусій.
У 19 років Кононенко отримав подарунок від своїх добродіїв: Ґалаґан і Шкляревський оплатили видання поеми Мусія «Нещасливе кохання» про кохання сироти Олени та одруженого лісника Ладимера. Юний поет прокинувся знаменитим. Шкляревський запропонував Мусію гроші на прожиття, друг професора – Ґалаґан подарував хлопцеві книжки та список необхідної літератури для підготовки на народного вчителя. Кононенко самостійно вивчив польську мову, перечитав твори Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка; звільнився зі служби, поступив на Педагогічні курси в місті Новозибкові.
Кононенка забрали на 5 років до армії. Служив у Чернігові, де Мусій спілкувався з Леонідом Глібовим, який “тоді вже осліп, але був жвавий, говіркий, приємний і делікатний”. На службі Мусій познайомився з майбутньою дружиною вчителькою Таїсією Сафроновою.
Після повернення Мусій взявся за перо: «Москаль, змій та царівна» (1889), «Княгиня-кобзар» (К., 1889), «З Богом не змагайсь» (К., 1895; в подальшому видавалась під назвою «Багатий Марко»); праця «Оповідання про Т. Шевченка: 3 народних уст» (1892), нарис «На Шевченковій могилі» (1894). Друкувався майже в усіх часописах Галичини: «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вісник».
Щоб мати вільний час для творчості, Кононенко влаштувався нічним сторожем в Одесі. Друкував свої оповідання в “Одеських новостях”. На аудієнції в одеського міського голови письменник почув: “Извините меня, но держать писателей на службе ночного сторожа я не могу” Поета звільнили з посади як людину невідповідної письменницької праці.
Наступні 11 років Мусій Кононенко працював на залізниці, мав пристойну платню: дві з половиною тисячі рублів; дослужився до начальника пасажирського відділу Управління Південно-Західної залізниці. Але кар’єра чиновника – не його Кинув Мусій службу, купив шмат землі на Київщині й кілька років господарював. Увійшов Кононенко до “Братства тарасівців”, де були його земляк М. Міхновський; В. Самійленко, О. Черняхівський. Головним координатором обрали М. Кононенка. ненка у “Спогадах” [1, № 114, 115; 3]. Однолітками-побратимами Кононенка стали Олександр Лотоцький, Іван Стешенко та Євген Тимченко. Несподівано для себе Мусій Кононенко став довіреною особою і «літературним ад’ютантом» недовірливого й непередбачуваного Олександра Кониського.
У 31 рік поет одружився з учителькою Таїсією Сафоновою. Оселилися в Києві, за дочку взяли з притулку дівчинку, відому в історії Кононенко Харитю Мусіївну; згодом народили своїх двох синів. 
Політичної активності поет не зменшував: 1903 року брав участь у відкритті пам’ятника Котляревському. За цю активність восени 1905-го М. Кононенка заарештували. Хоч письменника звільнили, але до 1914 року він перебував під поліцейським наглядом із забороною працювати на державній службі.
«Поет-селянин» Кононенко – автор збірок поезій «Струни» (1908), поем «Мати», «Свекруха», легенду «Покута»; вірші Кононенка «За нелюбом» («Одружили мене силою»), «Вечір» («Сховалось сонце за горою») стали піснями.
У 1911 р. Мусій Степанович продав садибу на Київщині, повернувся до Києва. Не знайшов гідної роботи, переїхав до Лубен, де протягом 1913–1917 років служив інструктором Кооперативного споживчого товариства. У 1914 році видав книжку «Кооперативи Лубенського повіту», де подав чимало матеріалу з життя та побуту селян.
За часів УНР 1917 року М. Кононенка обрали членом Правління Полтавського Кредитового Союзу кооперативів і членом “Союзбанку”, тому сім’я перебралася до Полтави. На подвір’ї Союзбанку у флігелі Кононенки розмістилися. Видав «Хвилі» (кн. 1—6, 1917—1918). Після поразки визвольних змагань, коли Україна опинилася в неволі й колоніальному рабстві, підсумував:
До волі ми не доросли,
Ми знову станемо рабами,
Сильніші духом та умом
Коверзуватимуть над нами
1919 року поета арештували чекісти, за кілька місяців відпустили, але він вийшов звідти хворий на туберкульоз і зламаний фізично. Більшовицька влада ліквідувала “Союзбанк,” Кононенків виселили зі службового помешкання. Загострення туберкульозу прикувало письменника до ліжка.
На початку 1922 року дружина перевезла його в Нові Санжари, де Мусій Кононенко влаштувався на роботу вчителя.
14 червня 1922 року помер на 58 році життя голод і туберкульоз звели Кононенка в могилу. Поховали його у Нових Санжарах. Ім’я Мусія Кононенка забулося. 
У 1994 р. в Києві вийшла збірка «Хвилі», оплачена онукою поета, Оксаною Колесніченко, громадянкою США.
Розмірковуючи про хвилі власної долі, поет сказав:
Піснями ми не шукали слави,
Не перлись з ними на Парнас,
І тільки ти, убогий брате,
Колись пригорнешся до нас.
Залишити відповідь