19 квітня 1885 р. – день пам’яті Миколи Костомарова.
Кріпак Микола Костомаров, швидше бастардо, народився 16 травня 1817 року в Острозькому повіті Воронезької губернії. Через три місяці капітан Іван Костомаров, татусь-поміщик, одружився з Тетяною, матір’ю – кріпачкою, отже, мати і син – вільні. Через 11 років батько загинув, дядьки (двоюрідні брати батька) забрали документи Миколки й оголосили хлопця кріпаком. Довелося матері віддати свою спадщину, як викуп сина з неволі. Після цього двічі кріпак віддався науці: гімназія, Харківський університет. У Харкові у нього відбили наречену-гувернантку, і відважний Костомаров викликав суперника на дуель.
У 24 роки вийшов перший твір Костомарова «Сава Чалий», два збірники поезій, трагедія «Переяславська ніч», переклади Байрона – і все це «на южно-русском языке». Далі – захист дисертації, викладацька робота у Рівному, Києві. Знайомство з Тарасом, листування. Кожний лист Шевченко починав словами: «Друже мій великий, Миколає!»
28-річний викладач пансіону шляхетних дівчат зачастив у гості до родини Крагельських, де була його 15-річна учениця Аліна. А влітку вони ненароком зустрілися в Одесі й провели літо у порто-франко: море, італійська опера. Вони разом читали, обговорювали прочитане, вона грала на роялі, музика стала їхнім мисленням у звуках. У звуках музики вони навчилися розуміти свою любов, життя перетворювалося на музику…
І от його одностайно обирають ад’юнкт – професором кафедри історії Київського університету св. Володимира. А у лютому 1847-го до Києва приїхав Ференц Ліст. У графіні Меліної Ліст прослухав гру Аліни, визнав її талант і запросив до Віденської консерваторії для навчання. І Костомаров зважився посвататися й заручитися. 13-го лютого (ох, уже це 13-е!) були заручини, на яких наречений подарував їй дві книги: свою дисертацію та збірку поезій із написом: «Коханій, найкращій половині душі моєї Аліні Леонтіївні Крагельській». Весна 1847 року. Біля Андріївської церкви зібралися люди подивитися на весілля. Одних цікавив професор Микола Костомаров, інші прийшли помилуватися нареченою – красуня, легенда Києва. Окремо стояв гурт тих, хто очікував дружку, ним був сам Тарас Шевченко. Нервувала й Аліна. Костомаров жив біля Андріївської церкви, на Десятинній, 10, звідки видно Дніпро. Там молоді будуть жити після медового місяця у Відні. Микола буде займатися науковою роботою, а вона студіюватиме теорію музики в консерваторії, стане ученицею Ліста. Сьогодні вони обвінчаються і поїдуть до нього. (Не довелося їм жити за цією адресою, але в цьому будинку жив Щербицький, потом – Кучма). Незабаром стало ясно, що вінчання відкладається. Того дня Костомарова і Шевченка було арештовано. Обвінчались вони майже через 30 років…
Аліна поїхала до Петербурга виручати коханого. Вона добилася прийому у генерала Дубельта – заступника шефа третього відділення Імператорської канцелярії, просить за своє щастя і чує: «Покохайте нестарого дідуся, який колись носив Вас на руках, і Вашому нареченому стане легше». Та нічого не вийшло із зальотів дідуся. Після повернення до Києва дівчина писала листи, поки Костомарова не вислали. Більше Аліна не мала звістки від коханого, бо матуся ховала небажані листи. 9 років Аліна розшукувала засланця. А Костомаров не одержував листів і змирився: рік він перебував у Петропавлівській фортеці, потім на 11 років висланий до Саратова. Нащо псувати Аліні життя, адже він вигнанець, злочинець? Він звик до самотності, полюбив власну свободу і почувався щасливим. На вигнанні він створив монографію про Богдана Хмельницького. Аліна віддала свою долю в руки матері: вийшла заміж за полковника Марка Киселя. Чоловік виявився порядною, шляхетною людиною і вони прожили вік у щасті й злагоді. Дав їм пан Бог двох донечок і сина. Часом пані Аліна чула, що Микола Іванович – найбільший інтелект Росії, професор історії Петербурзького університету, що його вступна лекція була тріумфальною, до екіпажу Костомарова несли на руках, що він – автор романів, наукових праць.
Життя втомило професора. Він цілими днями лежав із люлькою у зубах і котом Ваською на животі. Частенько Костомаров ходив у гості до друга в Зоологічний музей. Микола Іванович розгортав бутерброд і пригощав приятеля. Цап радів другові, але їв повагом. Інколи Костомаров вигукував: «Я хочу в монастир!» Батеньку, у який? У жіночий запізно, у чоловічому вередливому гурманові робити нічого.
У 1873 р. Костомаров приїхав до Києва на Археологічний з’їзд. І Павло Чубинський (автор гімну «Ще не вмерла Україна») запитав: «А знаєте, що відома вам особа – вдова, живе зараз у Києві?». Микола одразу поїхав до неї (Аліна жила в будинку матері на Фундуклеївській вулиці (тепер – Богдана Хмельницького) і сказав: «Поїдемо завтра вінчатися, Аліно Леонтіївно!». Хоч їм на двох тоді було рівно сто років, їхні люблячі серця ожили. І коли старий Костомаров читав останню лекцію в Київському університеті, Аліна писала: «Бідний мій друже! Ти зайшов на кафедру в цьому храмі науки – дідом, через 26 років після того, як тебе слухало тут тодішнє студентство, тих жахливих днів не передчувало гіркої долі свого молодого професора і готувалося співати на вінчанні в церкві свого університету… І ти постарів самотній, не знаючи сімейних радощів і не відчув солодкого почуття батьківства!..»
Але знову не одружилися. Вони листувалися. Найбільший інтелект імперії писав листи від імені свого кота Васьки – до її кота, теж Васьки.
Настав 1875-й рік, коли Микола Іванович тяжко захворів і лежав у своїй квартирі в Петербурзі після інсульту. У сусідній кімнаті помирала його мати. Тоді й приїхала до північної столиці Аліна Леонтіївна: вона вважала своїм обов’язком допомогти старому другові, доглянути його. Близький приятель Костомарова Данило Мордовець написав у спогадах, що поява Аліни Леонтіївни поруч із Миколою Івановичем у скрутну годину була для професора порятунком. Втративши матір, свою «турботливу, хоч і буркотливу няньку», він знайшов дружину — «в высшей степени добрую, благородную и редко умную женщину, которая так быстро вошла в ученые интересы своего мужа».
Весна осяяла осінні сади їхніх душ. У день його іменин 16 травня 1875 року вони обвінчались у маленькій церкві Св. Параскеви с. Дідовець. Вони прожили разом 10 років, за які Костомаров написав понад дві сотні праць.
У Дідівцях Микола Іванович продиктував дружині автобіографію, котру присвятив «любій моїй жінці Аліні Леонтіївні Костомаровій…» Микола Іванович щоранку сідав в екіпаж, їхав три версти, щоб скупатися в Удаї. Любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака, або ж у капелюха. Всупереч забороні лікарів обливався холодною водою. Був примхливим щодо їжі: обов’язково вимагав, щоб риба, перед тим, як її почистять і засмажать, неодмінно була живою (те ж саме вимагалося, коли йшлося про курячий бульйон).
Частенько їхній будинок у Дідівцях відвідував сусіда – художник М. Ґе разом із дружиною. Чоловіки були приятелями ще з Петербурга, а пані Аліна та Ганна Забелло (дружина художника) навчались у одному пансіоні. Українізований француз М. Ґе, завершив роботу над портретом самого Миколи Івановича.
Восени вони повернувся до Петербурга. Костомаров зміг плідно працювати в архівах над історичними документами. Педант у своїх наукових заняттях, він щодня працював по чотири години, й Аліна Леонтіївна допомагала йому в цьому. Костомаров готував до видання нові історичні дослідження («Руїна», «Мазепа») — дружина акуратно переписувала їх начисто.
Аліна Леонтіївна багато зробила, щоб у світі належним чином оцінили життєвий подвиг її коханого. Вона написала спогади «Микола Іванович Костомаров» та «Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова». Планувала підготувати до друку повторне видання творів свого покійного чоловіка, зробити записки-спогади про вченого, але в останні роки свого життя майже осліпла. Померла Аліна Леонтіївна 4 лютого 1908 року. Поховали її в Києві.
Залишити відповідь