– Хомівно, ти що це робиш?
– Блогерю. Ну, сидю за твоїм компом, читаю залізяку.
– І що?
– Та як це що? Ось тут, значить, дякують, читають; а тут – в’якають, ледь не матюкають. Криють тебе у хвіст і гриву!
– Що ж будемо робити?
– Та не годиться так: ти ж день-ніч сидиш, як на роботі. А у приваті ось: ти написала про москаля Нестерова, який служив імперії, і список, про кого ти ще повинна написати.
– А ти напиши шановному панові, щоб на мене час не витрачав, а взяв той список і почав сам писати про героїв.
– О, ще тобі наказ не писати про царських адміралів і список-завдання.
– Мда…, певно, з царськими героями я переборщила. Та хай мене ще раз виматюкають, але я хочу від почути від високого урядовця з Києва те, що сказав козацький нащадок Олександр Безбородько з Петербурга: “Не знаю, як при вас, молодих, буде, а при нас жодна гармата в Європі без нашого дозволу вистрілити не сміла!”
– Це ж коханець Катерини ІІ?
– Ні, голубонько, тут є тонкий нюанс. Безбородько у будь-який час доби мав доступ до царственого тіла, але не опустився до гормональних насолод. Він завжди заходив до цариці тільки у справах.
– Так він що: жовтим цвів, а блакитним пахнув?
– Такої! Князь Безбородько одружений не був, але завжди був пристрасним шанувальником жінок, вів розгульне і легковажне життя, не пропускаючи актрисок, балерин. Від балетної танцівниці, Ольги Дмитрівни Каратигіної (“Ленушка”), з 1790 року жила в його будинку, а потім вийшла заміж за правителя канцелярії Безбородька Н. Є. Єфремова; мав дочку Наталію Олександрівну Верецьку (1790-1826), одружена з 21 травня 1806 з гвардії полковником Я. І. Савельєвим. Їм Безбородько дав прекрасне виховання, велике придане, і вони завжди з теплим почуттям згадували “священне ім’я свого благодійника”.
– Ааа, благодійник для дочки, то чесніше, ніж зараз спонсор-ліжкопартнер…
