Тихо, як у вусі. Хомівна мовчки сидять над залізякою, раптом аж підскочили: «Таки рано нам у поліклініку на досліди!».
– З чого така буря в тазику, сусідонько?
– Та ось дивлюсь на іменний сервіз, який Баранівський фарфоровий завод подарував Леніну, читаю віршик «Легенда про сервіз»:
Ходак із Баранівки дарунок привіз:
Великому Леніну – чайний сервіз.
Блюдце і чашечки – бризний фарфор.
Вузенькою стрічкою – ніжний узор.
І ніяк не змогла пригадати, що ця тарабарщина мені нагадує…
– Та бачу, згадала.
– Таки да. Спливло на думку, як у нашому гуртожитку згадували Леніна. Мені рочків п’ять було. Зібралися дорослі сусіди з діточками. Поставили на табуретку Вірочку, загадали їй читати вірш. Рожевощока, пухкенька дівчинка голосно декламує, старанно вимовляючи кожний звук:
– Камінь на камінь, кірьпічь на кірьпічь
– Умір наш Лєнін, Владімір Ілльічь…
– Всі плескають, хвалять Вірочку. Далі моя черга. Поставили мене на табуретку, підказують: «Я – малінькая дєвачька, іграю і паю, я Лєніна ні відєла, но я іго люблю». Що зі мою сталося – наче заціпило: стою, очі повні роси, мовчу… З того часу я зненавиділа будь-які рими, жодного вірша за життя не вивчила; навіть від дітей того не вимагала…
