Важко знайти українця, якому не відома бойова емблема ОУН «Тризуб з мечем, піднятим до гори, готовим до бою». А чи знаєте, що автор емблеми ОУН – Роберт Лісовський? 
Він же автор логотипу авіакомпанії Lufthansa. 
29 грудня 1893 р. у родині дворянина Антона Лісовського та Юлії фон Андер народився син Роберт. Його батько працював завідувачем механічними майстернями. Мати німкеня-протестантка, хлопця охрестив євангеліко-лютеранський пастор. Роб одержав ґрунтовну домашню освіту, потім продовжив навчання у народній та початковій школах нашого міста. Роббі був так захоплений малюванням, що батько відвіз 13-річного нащадка до Миргорода і віддав у навчання до свого приятеля – бердянця Опанаса Сластіона. Там у художній школі Рудольф Пельше познайомив хлопчину з технікою акварелі, а Сластіон розкрив землякові таємниці українських орнаментів. Через два з половиною роки маестро Опанас порекомендував Лісовському продовжити навчання в Києві. Роберт склав вступний екзамен до рисувальної школи Олександра Мурашка і одразу був зарахований до “головного класу”. Експонував свої твори з 1914 р.
1917 року запорожець одним із перших став студентом Української Академії Мистецтв. Спочатку рік учився у Михайла Бойчука, потім – у ректора академії Георгія Нарбута. Нарбут із родиною жив у дерев`яному двоповерховому будинку Георгіївського провулку поблизу Святої Софії. Скоро академія зайняла перший поверх цього приміщення, а в помешканні ректора розташувався графічний клас. Лісовський кожного дня бував у Нарбутів вдома, разом вони відвідували спектаклі Леся Курбаса, літературні тусівки. Наш земляк став улюбленим учнем академіка, а Нарбут – ідеалом для запорожця. Увійшов Лісовський до гуртка “Музагет”. Працював над декораціями до вистави “Ромео і Джульєтта” (В.Шекспір) для “Молодого театру” (1919). Серед його ранніх робіт з книжкової графіки — обкладинка до збірки поезій М. Мочарського “Над полем прокляття ридає любов” (Київ, 1918) та проект обкладинки до збірки П.Тичини “Сонячні кларнети” (1920). Мав гарний голос. Деякий час навчався в консерваторії у проф. Муравйової, потім співав у хорі академічної громади.
Наш земляк доглядав хворого на тиф учителя. Переживав, що дружина Нарбута змушена була за безцінь продавати унікальну колекцію скла, аби мати кошти на лікування чоловіка. Радів Роберт одужанню маестро, вони планували майбутню роботу, Нарбут, навіть сидячи у ліжку, малював… Але тиф повернувся і у присутності Лісовського Нарбут сказав останні слова: “Дивно, дивлюся, а перед очима темно”. Важко переживав Роберт Антонович смерть учителя, не знаходив однодумців. Один час пристав до футуристів, куди його ввів Михайло Семенко. Нарешті, Лісовський вирішив виїхати за кордон, до Німеччини, де була школа Альбрехта Дюрера, якого любив Нарбут. Майже рік добирався запорожець до Берліна. Спочатку важка хвороба заставила Роберта вийти з поїзда у Бресті, потім була Варшава, далі галицький П`ємонт. У Львові став скарбником Гуртка діячів українського мистецтва, експонувався на виставках цього гуртка (для каталогу 4-ї виставки виконав обкладинку). Викладав рисунок в Українській учительській (дівочій) семінарії. На думку мистецтвознавців, його та П. Ковжуна тогочасна творчість визначила, по суті, обличчя львівської книжкової графіки. Він розробив обкладинки, зокрема, до видань: О. Блока “Дванадцять” (Львів, 1923), В.Бобинського “Ніч кохання” (Львів, 1923), В.Січинського “Крехівська архітектура” (Львів, 1923), О.Доценка “Літопис української революції” (1923—24), М. де Сервантеса “Високодумний рицар Дон Кіхот із Манчі” (Львів—Київ, 1924), Г.Чупринки “Твори” (Прага, 1926), серійної обкладинки “Театральної бібліотеки” львівського вид-ва “Русалка”, а також до кількох тогочасних журналів (“Зиз”, “Маски”, “Світ дитини”, “Молоде життя”) та календарів.
У Львові Лісовський зустрів своє кохання – сестру відомого композитора Лева Туркевича Стефанію2. Лісовський одружився, дочекався, коли кохана закінчить інститут ім. Лисенка у Львові. Разом вони переїхали до Берліна, де у молодих знайшлася дочка Зоя. 1927—29 рр. удосконалював художник майстерність у Академії Мистецтв Берліна, Лейпцига. У 1929 році брав участь у виставці української книжкової графіки, що відбулася в Харкові в Музеї українського мистецтва. У Львові Лісовський виконав надгробок на могилі Ольги Басараб, замученої поляками.
Від 1929 Лісовський жив у Празі, викладав у студії пластичного мистецтва. Серед учнів професора Оксана Лятуринська (поетка княжої емалі), Галина Мазепа-Коваль, Юрій Вовк (син кавалера ордену Почесного легіону Хведора Вовка). Виставку їхніх робіт запорожець організував у Неаполі. Працював також в акварелі. Чотири такі твори експонував на виставці українського малярства, графіки, різьби, килимарства у Львові (жовтень—листопад 1931; його акварелі збереглися у колекціонера П.Ратушного зі Львова — “Соняшники ввечері” (1923), та “Куточок у кляшторі” (1920), а також у його доньки Зої Лісовської-Нижанківської у Швейцарії — “Айстри” (1925). Його твори стали популярними: так у 1934 р. його картину “Гуцул”, написану ще 1926, було вкрадено з виставки українського живопису у Варшаві.
Лісовський створив монументальний портрет Євгена Коновальця, серію відзнак для Карпатської Січі, опрацював проекти уніформ, військових кокард, нагород, печаток, шрифтів. Брав участь в організації двох великих виставок української графіки — у Берліні (лютий 1933) та в Римі (1938). Лісовський розробив обкладинки книжок: “Малий співаник Карпатської Січі” (1939), О.Ольжича “Вежі” (1940), І. Ірлявського “Вересень” (1941), Д. Чижевського “Історія української літератури” (1941), М.Чирського “Емаль” (1941), Т.Шевченка “Кобзар: Ювілейне видання” (1941; усі — Прага), ж. “Пробоєм” (1940).
Дружина Лісовського в цей час удосконалювала фах у Празі у Новака, потім у Львівському, Віденському та Празькому університетах. 1934 р. у Празі вона захистила ступінь доктора музикознавства. Від 1939 р. пані Стефанія викладала у консерваторії Львова, була солісткою-піаністкою на радіо. Вона поставила оперу “Мавка”, написала 4 симфонії, 5 сюїт.
Її молодша сестра Ірина Туркевич була солісткою Львівської опери, після війни вона переїхала до Канади у Вінніпег. Сестра Роберта Лісовського подалася у Бразилію, де племінниця запорожця Віра Вовк стала відомою письменницею.
Прийшла Друга Світова Війна і наш “Сизий Орел” мусів знову летіти у вирій. Родина Лісовських залишилася в Європі: мешкали у Римі, потім у Лондоні. Професор очолив Союз українців у Великій Британії. 1 лютого 1967 (у зв’язку з візитом до Великої Британії голови РМ СРСР О.Косигіна) разом із В.Кочанівським і В.Бабицьким вислав прем’єр-міністрові Великої Британії Г.Вільсону меморандум, в якому писав про незалежність України. Продовжував працювати над оформленням обкладинок до книжок, зокрема оформив видання: Л.Винар «Андрій Войнаровський» (Мюнхен; Клівленд, 1962), В.Мова-Лиманський «Твори» (Мюнхен, 1968), І.Шанковський «Симоненко».
Пані Стефанія викладала у Кембриджі, Зоя студіювала малярство. Із 1952 року дочка Роберта Антоновича виставляла свої твори в Англії, Італії, Німеччині, Швейцарії.
Від 1976 р. Лісовські переїхали до Женеви, де наш земляк працював над оформленням книг, журналів, плакатів, виготовляв на замовлення фірмові знаки, екслібриси.
У 70 років художник став дідусем Лади-Аріани Нижанківської. Всі думали, що дівчинка проявить себе в музиці, адже батько її, Олег Нижанківський – знаменитий співак /баритон/ виступав у оперних театрах Швейцарії, на радіо й телебаченні. Дідусь Лади – Нестор і прадідусь Остап – видатні композитори. Та й по лінії маминої бабусі були самі композитори й співаки. А перемогла дідусева любов і спадковість.
Не дожив Роберт Лісовський одного дня до 91 роковин, він спочив у Женеві 28 грудня 1982 р.
Лада Нижанківська завершила навчання у Женевському університеті та Женевській Академії Мистецтв і продовжує дідівську традицію: вона ілюструє книги для дітей України та привозить їх сюди.
Залишити відповідь