Я син твій, нене Україно,
Народу парост я твого…
Іван Манжура народився 1 листопада 1851 р. у м. Харкові, на Заїківці у родині дворян. Батько – колезький секретар Іван Манжура, мати росіянка О. Некрасова. Татусь не терпів несправедливості, через незалежний характер мав постійні конфлікти з начальством, тому був змушений переїжджати з місця на місце. Крутий характер чоловіка, його любов до чарки, заставляли матір залишати Іванка з бабусею у Хоролі. Там спокійне допитливе дитя слухало казки, ловило комах, засушувало квіти.
У п’ятирічному віці Івась втратив матір; поки батько заливав горе горілкою, бабуся забрала онука до себе. Але татко викрав у тещі сина, привів його пішки до себе у Харків і віддав на виховання хрещеній матері Деревицькій, яка не подумала доглядати малого. Так хлопець потрапив до «арестантської» при поліції. Там він перебував, доки сторож із пожежників не взяв його за сина. Пізніше у листі Іван Манжура згадував ці роки: «Был я в это время и непомнящим родства, ел из арестантского котла, был и приемным сыном у какого-то пожарного или сторожа, пока не заболел и не попал на Сабурову дачу, где и встретился с отцом. От этой поры я до 9 лет прошел с отцом двенадцать одних губернских городов и сделал (помню, как этим выхвалялся отец) 6000 верст.» Нарешті 1860 року батько привів дев’ятилітнього хлопця до села Боромля, що поблизу Тростянця, аби віддати в науку до місцевого купця. Але малий Іван показав батьківський характер, і вже у старшому віці з гумором згадував: «Вырвавшись на волю, я в буквальном смысле слова побежал; бежал я долго, вплоть до вечера, ничего не евши, хотя бросил Боромлю, помню, часов в 10 утра…»
Згодом Іван опинився в Бєлгороді Курської губернії, де малого взяла до себе княгиня Волконська. У Бєлгороді хлопець потрапив «у науку» до місцевого попа Григорія Курдюмова. Невдовзі помер батько. З 1863 р. вихованням хлопчика опікувалася тітка (рідна сестра матері) – дружина філолога Олександра Опанасовича Потебні, який став духовним батьком Івана. Вона віддала небожа до повітової школи. Іван учився добре, його як кращого учня прийняли на казенний кошт до 2-ї Харківської чоловічої гімназії (1864–1870). Здібний учень переходив із класу в клас з відзнаками. Подружився гімназист із Іваном Василенком, сином поміщика з Катеринославщини.
«За своєю зовнішністю Іван Манжура був кремезним хлопцем із темно-русявим волоссям, ведмежою фігурою й розумними сірими очима. Він відзначався начитаністю, що надавало йому інтелігентності.» На жаль, Іван не закінчив гімназію його виключили з передостаннього 6-го класу «за непокору»: поведінку і грубощі начальству. Манжурі було тоді 19 років. Він заробляв на життя з приватних уроків, у 1870 р. вступив вільнослухачем до Харківського ветеринарного інституту, але на другому курсі у 1872 р. Манжура був виключений за «неблагонадежность поведения» без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу. З того часу за І. Манжурою встановлено постійний нагляд поліції, де б він не був.
На щастя, поміщик Іван Василенко запросив Манжуру до себе жити. Запропонував посаду прикажчика, але приятель мав безсистемність характеру. Зрештою, Василенко звернув увагу, як професійно Манжура записує фольклор, дав кошти Іванові, щоб пройти Катеринославською губернією, записуючи казки та пісні. Манжура два роки мандрував як фольклорист.
Більшість етнографічних матеріалів зібраних на Катеринославщині та Харківщині, Іван Манжура через Олександра Русова передав у Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві. Так Іван познайомився з членами Старої Громади (Миколою Лисенком, Вільямом Беренштамом), почав активне листування з Михайлом Драгомановим. Після заборони царизмом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві 1876 р. М.П.Драгоманов опублікував матеріали І.І.Манжури в «Малорусских народних преданиях» та «Исторических песнях украинского народа».
Влітку 1876 р. Манжура добровольцем сербської армії пішов на війну з турками. Упродовж подорожі він роз’яснював своїм товаришам мету поїздки, читав та співав. Прибувши на Балкани, Іван Манжура воював піхотинцем, вирізнявся неабиякою хоробрістю, здобув велику повагу та любов у своїй роті; був відзначений сербською медаллю за відвагу. Та якось між І.І.Манжурою й одним із офіцерів стався неприємний конфлікт, унаслідок якого український доброволець був жорстоко побитий. Згодом він одужав, перебував у Сербії, доки не отримав поранення в руку. Після поранення наприкінці жовтня 1876 року Іван Манжура повернувся до Катеринославщини. Близько чотирьох років мешкав у с. Олексіївці, у дідича Олексія Синьогуба (нащадок Полуботка). Відчуваючи себе «вільним художником», Іван Манжура збирав пісні й казки, колекції комах і гербарії рослин (їх із задоволенням купували вчителі шкіл, колекціонери). Іван був цікавим оповідачем, його ентомологічні та ботанічні екскурсії викликали захоплення у сільських дітлахів. Олексій Петрович зробив спробу влаштувати Івана шкільним учителем, згодом наглядачем поштової станції, але часом у Манжуру вселявся дух Григорія Сковороди: він кидав усе – ходив степами Запорожжя, ночував під небом, збирав фольклор.
Свої фольклорні знахідки Іван Іванович передав до Харківського історико-філологічного товариства. Усі казки, анекдоти, сонники та словник були видані у збірниках товариства «Сборник сказок» і «Сборник малорусских песен». Катеринославський дослідник народної фольклорної спадщини став почесним членом Московського і Харківського історико-філологічних товариств.
Манжура переїхав на Катеринославщину, але підтримував листування з Олександром Потебнею та професором Миколою Сумцовим, які надавали Іванові моральну та матеріальну допомогу. М.Ф.Сумцов уважно стежив за етнографічними розвідками сковородинівця, які публікувалися на сторінках часописів. Більша частина статей була проаналізована М.Ф.Сумцовим у праці «Современная малорусская этнография». Професор Микола Сумцов вказував, що «після Шевченка Манжура найкращий поет України».
Навесні 1884 р. Іван Манжура переїхав до Катеринослава. В губернському місті він розпочав співпрацю в газеті редактора-видавця А.К.Бєляєва «Екатеринославский Листок» («Днепр»), приватну газету «Степь». Іван Манжура прилучився до активної участі в новій катеринославській газеті, яка виходила у світ майже півтора роки. З 1886 р. Іван Іванович Манжура поселився в садибі літератора Миколи Васильовича Бикова, на лівому березі Дніпра, поблизу Катеринослава.
У 1885—1886 роках Іван Манжура написав казку-поему «Трьомсин-богатир» про безстрашність запорозьких козаків. 25 листопада 1890 р. І. Манжура у вірші-посвяті до поеми «Шановному Івану Григоровичу Василенкові» з вдячністю згадував І. Василенка.
У 1887 році Івана Манжури було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке в 1890 році видало і його фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою»), а пізніше (1891 р.) — дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.
У 1887 р. І.Манжура подав свої твори до галицьких часописів «Зорі» та «Правди», де їх опублікували, але без гонорару. Іван Франко назвав Манжуру «сильним і совісним збирачем етнографічних матеріалів».
У січні 1888 р. І.І.Манжура залишив садибу Бикових і переселився в село Мануйлівку, на лівому березі Дніпра, неподалік Катеринослава. На новому місці проживання він робив опудала, лікував тварин, розпочав дрібну торгівлю книжковими виданнями.
У 1889 році за свій кошт на гарному папері професор Олександр Потебня видав збірку Івана Манжури «Степові думи та співи».
У 1888-1890 рр. Іван Манжура підготував поетичну збірку «Над Дніпром. Думи та співи». Але ця частина літературної творчості катеринославського поета за його життя не була надрукована.
У цей же час з Манжурою трапилося нещастя – він зламав ногу. Коли життя припікало, знаходив порятунок у О. Потебні, але після смерті професора Іван Манжура занепав. Наприкінці грудня 1890 р. з Мануйлівки Іван Манжура знову переїхав у Катеринослав і став мешкати у флігелі О.І.Єгорова, який надав безпритульному захисток. 2 травня 1893 року непритомного, обідраного, голодного 42-річного поета запорозьких степів знайшли перехожі на вулиці Катеринослава, відвезли до земської лікарні (нині лікарня ім. Мечнікова), де Іван Іванович Манжура помер наступного дня – 3 травня 1893 р. Поховали поета як невідому особу у братській могилі Севастопольського кладовища. Некролог про вченого написав і розмістив у журналі «Киевская старина» славетний етнограф Микола Сумцов.
Залишити відповідь