Останні десять років Макс Волошин мав спокійне сімейне життя. 
Він одружився з неймовірно доброю, працелюбною медсестрою Марусею Заболоцькою. Варто зазначити, що Маня – прийомна дочка художника Миколи Ярошенка. Своїх дітей Ярошенки не мали, тому виховували двох прийомних дівчаток-сиріт, дали їм гарну освіту. Маруся доглядала Олену Оттобальдівну, замінила Максу матір, щиро опікувалася гостями.
У липні 1932-го у Максиміліана Волошина стався інсульт, він почав нерозбірливо говорити. Тільки Марія Степанівна його розуміла, була тлумачем.
11 серпня 1932 р. об 11-ій ранку після другого інсульту від запалення легенів помер 55-літній Максиміліан Волошин, поет, художник, перекладач.
Поховати себе він заповідав на вершині приморського пагорба Кучук-Янишар, що обмежував Коктебель ліворуч, а Карадаг обмежував його праворуч.
І везучи майже квадратну домовину з «сімома пудами чоловічої краси», кінь не витримав перевантаження, не зміг дотягнути до вершини. Останні двісті метрів друзі несли Волошина на руках, а чоловіків виявилося тільки п’ятеро. Спека була неймовірною, сухе повітря дзвеніло цвіркунами. Світло-руда глина пригорнула домовину. 
Декламатор Артоболевський прочитав над могилою вірш Баратинського «На смерть Гете»:
Предстала, и старец великий смежил
Орлиные очи в покое;
Почил безмятежно, затем совершил
В пределе земном все земное!
Над дивной могилой не плачь, не жалей,
Что гения череп – наследье червей…
Марія Степанівна Волошина після смерті чоловіка коктебельських порядків не міняла. Поки була жива, безкоштовно приймала всіх, кого так любив Макс.
