Козацький літописець прийшов у світ 6 листопада 1855 р. у с. Сонцівці на Харківщині у бідній дворянській родині. Його батько добре співав, був сільським псаломщиком. Саме від батька Дмитро одержав початкову освіту. Батько читав синові Гоголя, Шевченка. Ціле полум’я пристрасті розбудила в душі хлопчика бабуся своїми розповідями про запорізьких козаків.
Далі був Харків і прикрий на все життя випадок: “Дід і батько мій писалися Яворницький, а мені в школі якийсь дурень причепив букву “Е” і я вийшов Еварницький. Хоч дерево є таке явір, яворина”. Ось чому до 1917 року вчений писався Еварницький.
Духовної семінарії Дмитро не завершив, бо успішно склав екзамени на історико-філологічний факультет Харківського університету. Тут Яворницькому повезло на вчителів: це були Олександр Потебня, чий портрет був завжди на столі учня, Микола Сумцов. Після успішного завершення навчання молодого вченого лишили професорським стипендіатом. Все здавалося настільки успішним, що Яворницький зважився на одруження.
1883 р. відбулася важлива подія в особистому житті Д. Яворницького. 18 лютого він одружився з учителькою музики Варварою Петрівною Кокіною. За свідченням небоги Дмитра Івановича Т. І. Коломієць, в родині Яворницьких існувала легенда, за якою цю наречену майбутньому вченому знайшла мати — Ганна Матвіївна. За словами Т. І. Коломієць, в юності Дмитро закохався у сільську дівчину, хотів одружитися з нею, але його мати була проти, і сама знайшла синові наречену — вчительку музики харківського єпархіального жіночого училища В. П. Кокіну. Шлюб виявився невдалим й незабаром у 1885 р. стався розрив, як казав Дмитро Іванович, не з його вини. Варвара Петрівна не змогла зрозуміти творчу захоплену наукою натуру Д. Яворницького і стати йому другом і помічницею.
Дмитро Іванович вельми кохав її й досить болісно переживав розлучення, яке офіційно було оформлене лише через 30 років — у 1915 році.
Коли ж Яворницький видав працю “Возникновение и устройство Запорожского коша”, генерал Максимович заявив: “Ваши запорожцы нам не нужны. Пишите о Финляндии.” Дмитро Іванович не припинив своїх досліджень і позбувся стипендії.
Почалося лихо з розуму: вчений відправився на Запоріжжя: досліджував січі, записував спогади старих людей. У Олександрівську він познайомився з Яковом Новицьким і вони стали друзями на все життя. Листування запорозьких дослідників було розмовою душ: “Благословляю Вас на все добре Байдою, Сагайдачним, Залізняком, Палієм і всіма славними і святими запорожцями і гайдамаками. Амінь.” Яворницький зібрав багатющий матеріал. Лекції про козаків Дмитро Іванович читав у Катеринославі, Олександрівську, Бердянську, але через брак коштів нічого не міг надрукувати. А за лекції на недозволені теми Яворницького позбавили права викладати. Довелося Яворницькому поїхати в Петербург, шукати допомоги у Костомарова. Відомий історик не міг говорити: «Ні!»
У лютому 1886 р. у Казанському соборі в Петербурзі українська громада провела панахиду за Т. Шевченком.
На ній Д. Яворницький познайомився з Іллею Рєпіним. Художника вразило хитро-мудре обличчя земляка. Виявилося, що обоє вони народилися на Харківщині, тільки Рєпін на 11 років раніше; вони подружилися, стали побратимами і листувалися 44 роки, цікаво, що і Рєпін писав українською мовою. Через деякий час після знайомства Рєпін зважився показати козацькому літописцю свою роботу.
– Глянув я на цей ескіз, – казав Яворницький,- і сам зайшовся сміхом! Святе діло ви робите, любий Ілля Юхимовичу. Пишіть велику картину!
З того часу побратими кожної середи зустрічалися у майстерні Рєпіна, а художник рідко пропускав суботи у Яворницького. Дмитро Іванович влаштовував у своєму помешканні так звані «суботки», на які збиралися земляки-українці, російські інтелігенти, іноді до 40 осіб. На вечорах співали пісень, танцювали, слухали гру на кобзі бердянця Опанаса Сластіона. Восени 1886 р. «суботки» відвідали Ілля Рєпін і артисти трупи М. Кропивницького. Ілля Юхимович пішов «викозулювати» гопака з М. Заньковецькою та М. Садовським. Ілля Юхимович вивчав багату січову колекцію друга, змальовував люльки, шаблі, ужиткові речі.
Яворницький викладав у чотирьох місцях, щодня міряючи Петербург ногами, відкладав кожну копійчину, бо хотів вирватися зі злиднів, але відчував перевантаження. Ударом була смерть батька, розрив із дружиною, яка не могла жити в бідноті. У 28 років Дмитро Яворницький посивів, змарнів.
Упродовж літа 1887 р. обоє гостювали в Качанівці у Василя Тарновського-молодшого.
У річницю знайомства Рєпіна з Яворницьким живописець подарував ученому ескіз “Запорожців” олією, який згодом купив Третьяков. Василь Васильович Тарновський допоміг фінансами видати дослідження Дмитра Яворницького з історії козаччини «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», яку ілюстрував Рєпін. Яворницький подарував Іллі Юхимовичу книгу на знак побратимства.
Як казав Д. Яворницький, з І. Рєпіним його познайомили і здружили запорожці.
На харківський період припадає дружба Д. Яворницького з відомим поетом Яковом Щоголєвим, який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу». Проте дружба Д. Яворницького з Я. Щоголєвим закінчилась досить трагічно. У Я. Щоголєва була дочка Єлизавета — особа високоталановита, музично обдарована, котра чудово грала на арфі. Саме гра Єлизавети на арфі «прикувала до неї і ум, і серце, і волю» Д. Яворницького. Вони покохали одне одного. Проте Я. Щоголєв віддав Єлизавету, проти її волі, заради титулу та багатства, за князя Шаховського. Однак Єлизавета не вжилася з князем Шаховським і покинула його заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Д. Яворницький. Є відомості про те, що Єлизавета Яківна поїхала за Д. Яворницьким навіть у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, Я. Щоголєв прокляв і дочку, і тричі прокляв Д. Яворницького. Однак через короткий час між Д. Яворницьким і Є. Шаховською стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що у Єлизавета «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лівою, біжи без огляду…». Не зважаючи на розрив із Я. Щоголєвим, Д. Яворницький не перестав почитати його як високоталановитого поета. Окрім наукової діяльності, Д. Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Д. Яворницький. Матеріальну підтримку обіцяв харківський аристократ Б. Філонов. Однак цей проект не здійснився. Довелося відкласти мрію про Запоріжжя і поїхати за наказом на три роки до Середньої Азії. Під палючим сонцем пустелі Яворницький написав “Путівник від Баку до Ташкента”, монографію про Івана Сірка та історію козаків том ІІ. А крім того українець досліджував побут, історію Середньої Азії, створив історичний музей у Самарканді, за що одержав від еміра орден Станіслава ІІІ ступеня і орден Бухарської золотої Зірки ІІІ ступеня. Нарешті можна їхати до Європи, де на нього чекала робота у Варшаві.
А влітку на Запоріжжя. Ілля Рєпін кілька разів приїздив до архіваріуса козацької історії у Катеринослав і Дмитро Яворницький став головною діючою особою картини, бо позував для фігури писаря. Там на кошти нащадка Полуботка Олександра Поля він проводив дослідження. Працюючи з багатющим архівом Поля, а це по суті майже весь нинішній історичний музей Дніпра, Яворницький уклав 3-томну історію козаків. Глибоко вивчаючи козацтво, Яворницький побував на Соловках, дослідив архіви отамана і написав про Калнишевського, поклонився підмосковній могилі Дорошенка. Мандрував Туреччиною, побував на могилі Роксолани, у семибаштовому замку, з якого на залізний гак було кинуто Байду Вишневецького.
Слід зауважити, що про скнарість Яворницького (і ощадливість І. Рєпіна) ходили легенди. Одного разу він гостював у Москві у Бахрушина. До них прийшов художник Струнніков, намалював на дверях картину і подарував її Яворницькому. Коли історик вирішив забрати подарунок, а хазяїн не побажав віддавати дверей. Довелося позиватися, суд виніс вирок: двері – картину розпиляти й розіграти: низ дістався Бахрушину, верх – Яворницькому.
Задумав Яворницький четвертий том і поїхав до Одеси, сподіваючись попрацювати в архіві Аполлона Скальковського. Одесит показав архіви Нової січі і сказав, що це коштує 2 тисячі карбованців. Так і не склалася робота над четвертим томом.
У 50 років Яворницький одержав запрошення стати директором історичного музею Катеринослава. Вчений запропонував спорудити музей за зразком каїрського. Він поїхав до Єгипту, де паском обміряв усі куточки музею, за чим його застала Леся Українка. “Заповзятий дід лазив на піраміди й під них”, – писала Леся. Вперше Яворницький міг зітхнути, вільно працювати над козацькими скарбами. Про музей він писав: “Зерно моє, чисте, відбірне, яке я відбирав усе життя”.
У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Буряковою. Вони вінчалися 30 жовтня 1918 р. у церкві Знамення Пресвятої Богородиці в місті Катеринославі. С. Д. Бурякова стала другою дружиною Д. Яворницького. З першою — В. П. Кокіною розрив стався ще у 1885 р. С. Д. Бурякова закінчила Києво-подільську жіночу гімназію, педагогічні курси при Фундукліївській жіночій гімназії (1898), курси для підготування учителів початкових училищ при Катеринославському педагогічному інституті (1917), до 1924 р. працювала у школах Катеринослава, завідувала 3-м жіночим училищем, 22-ю трудшколою та ін. З Д. Яворницьким вона познайомилася ще задовго до одруження. Вона часто приводила своїх учнів до музею, сама розповідала їм про пам’ятки, що експонувалися в ньому. Саме в музеї вони й познайомилися. Д. Яворницький став частим гостем в родині Бурякових — Серафими Дмитрівни та її сестер Зінаїди і Варвари. Він вдруге одружився з пані, яка варила борщі та пекла хліб із хмелем. Побудував дім біля Шевченкового парку, де прожив 35 років. У цьому домі бував І.Рєпін, М. Лисенко, Я.Новицький, О.Сластіон. Насадив сад, завів собаку Дружка, курей (любив випити свіже ще тепле яйце). Яворницький лягав спати о 12-ій, вставав о 5-ій ранку і починав день прогулянкою парком. На сніданок чай з медом (із пасіки Якова Новицького) з білим хлібом. Після сніданку о 9-ій помаленьку чимчикував до музею. Увечері – кисле молоко з білими сухарями. Ніколи не пив, не курив, не їздив на курорти.
Найбільшою цінністю Дмитра Івановича була колекція годинників. Кожного дня хлопці прибігали на екскурсію. Вони насолоджувалися видом годинників під наглядом Дружка, той суворо стежив і присікав нечесні наміри.
Коли відкривали Дніпрогес, плакав: «Не побачимо більше порогів!»
За доносом Яворницького звільнили з музею, позбавили пенсії, через 3 місяці поновили. Існував академік, продаючи на барахолці власні експонати. Втім із задоволенням працював над «Словником української мови».
Страшними були останні дні історика: він увесь горів (температура доходила до 40), перестав їсти, мучився, кричав, стогнав, ламав руки.
5 серпня 1940 р. о п’ятій ранку муки Дмитра Яворницького припинилися.
Залишити відповідь