Та звівшись над мором і тліном,
Стуливши пророчі уста,
Стоїть невпокорена Ліна –
Надія твоя золота!
Борис Мозолевський
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Дитинство – неповторний інтимний час, що формував її душу, коли дівчинку-принцесу опікали добрі феї – прабабуся й бабуня – та її ідеальний лицар – батько.
Красивий, розумний Василь Костенко викладав у школі майже всі предмети; самородок-поліглот знав 12 мов. У 1936 році засуджений на 10 років концтаборів, батько не побоявся сказати суддям: «Вашим червоним прапором тільки биків лякати».
Мати з дочкою переїхали до бабусі у Київську Венецію, на Труханів острів. Там у 1937 році майбутня поетка пішла в середню школу № 100. Особисте у школярки Ліни Костенко злилося з загальнонаціональною трагедією, біль епохи став її власним болем: вона звідала «балетну школу» замінованого поля, дійшла висновку, що «моє дитинство, вбите на війні». У 1943 році окупанти спалили школу разом із усім селищем (вірш «Я виросла у Київській Венеції»), тому перейшла вчитися на Куренівку. «Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її схвильованої душі», – стверджував В.С. Брюховецький. Ліна Костенко визначила час, коли «Ще слів нема. Поезія вже є», тому був «Мій перший вірш, написаний в окопі», потім поезії, які однокласники переписували від руки. Школяркою Ліна віршувала російською та українською, відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», якою опікувався Андрій Малишко.
Перші проби слова шістнадцятирічної Ліни та їх якісний аналіз Леоніда Первомайського з’явилися в періодиці.
Дочка «ворога народу», яка була «під гітлерівською окупацією», поступила в Київський педагогічний інститут ім. М.Горького (тепер педагогічний університет їм. М.Драгоманова). Одночасно відвідувала літературну студію журналу «Дніпро», відкриті заходи у Спілці письменників.
Юна Костенко звернулася до інтимної лірики, що була цнотливим і сором’язливим передчуттям любові, дещо моралізаторським та шаблонним («Зустрілись двоє, хлопець і дівча», «Світлий сонет»).
І раптом – вибух зрілого забороненого кохання.
Нехай смакують почуття гурмани,
А ти стихія – любиш, так люби!
Люблю.
Чужого.
Раптом – неминучого.
Тужу тонкою млостю передпліч.
Така душа щаслива і засмучена.
Вся в блискавках грозою ткана ніч!.
Хто він? Чужий, але коханий. Муз? Кому присвячено вірші-прощання?