«Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб ознайомитися з вашими працями»
Павло Житецький
4 січня 1837 р. у м. Кременчук, народився Павло Житецький – перший історик української літературної мови. Син суворого священика добре знав, чого не можна робити, знав ціну копійці. Хлопчина здобував безкоштовну освіту у духовному училищі Полтави, у семінарії Переяслава. Павло успішно склав 25 іспитів, написав 3 твори і став студентом Київської духовної академії. Та на третьому курсі з’ясував, що прочитав усі книжки академічної бібліотеки, тому залишив цей заклад. Житецький поступив на перший курс історико-філологічного факультету Київського університету. І хоч тут навчання й проживання було платним, він бігав Києвом, даючи приватні уроки учням, і заробляв не тільки для себе. Він став одним із 17-ти фундаторів Старої Київської громади члени якої власним коштом утримували недільні школи. Власним коштом Павло Житецький видрукував українську читанку для народних шкіл.
Збільшення кількості розумових калік – такий наслідок політики зросійщення українців в освіті вбачав П.Житецький. Цю думку він обстоював у статті «Русский патріотизм».
П.Житецький розробив статут Колегії Павла Галагана та близько 20 років був у ній викладачем словесності. Його учень видатний поліглот Агатангел Кримський писав: «Павло Гнатович Житецький — людина, що її вплив я й досі на собі відчуваю». Навесні 1886 р. у приміщенні каплиці колегії вінчалися Іван та Ольга Франко. Старостою на весіллі був Павло Гнатович Житецький. Сам П. Житецький мав щасливий шлюб, пишався синами.
Павло Гнатович створив працю з історії становлення звуків української мови «Очерк звуковой истории малорусского наріччя». Це була гідна відсіч закидам про те, що української мови «нет и быть не может». Видав «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке. С приложеним словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века», як поглиблене осмислення мовної ситуації в Україні.
Та напружена робота далася взнаки, організм П.Житецького не витримав: під час уроку в колегії ученого вразив інсульт, паралізувало праву частину тіла. Після інтенсивного лікування зміг ходити лише з ціпком, а тримати правицею перо годі було й думати. Учений став писати лівою і тільки олівцем. Він жив на Андріївському узвозі, багато працював.
П.Житецький написав ще два підручники: «Очерки из истории поззии» та «Теория поззии», віддав А.Кримському картотеку історичного словника. У 1898 р. Російська академія наук обрала його членом-кореспондентом.
Та доля немилосердна: влітку 1899 року передчасна смерть забрала сина Богдана, через чотири роки на очах у нього помер син Тарас. Відтоді єдиним порятунком для П.Житецького стали робота.
У травні 1909 року Павла Гнатовича вразив другий інсульт, він при ясному розумові й неушкодженій здатності бачити й говорити повністю втратив рухомість. Два роки дружина Варвара не відходила від його ліжка. Уночі 18 березня 1911 р. 74-річний Павло Гнатович тихо відійшов у небуття. Поховали П.Житецького 20 березня. Із квартири труну перенесли до Вознесенської церкви, після панахиди – до Колегії Павла Галагана. На Байковому кладовищі в Києві прощальне слово виголосила Олена Пчілка. Колишні вихованці колегії зібрали кошти на пам’ятник учителеві, який стоїть і понині.
Бібліотеку (понад три тисячі томів) Варвара Семенівна передала Українському науковому товариству в Києві, як заповідав чоловік. У Львівському музеї українського мистецтва зберігається олійний портрет П.Житецького, написаний І.Трушем 1900 р.
Син Гнат Па́влович Житецький – український історик, один із засновників Всенародної бібліотеки України при ВУАН (Центральна наукова бібліотека ім. В. І. Вернадського АН України), в якій у 1922-29 роках завідував відділом рукописів. Автор ґрунтовних статей про українських письменників і вчених.
